Название | Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown |
---|---|
Автор произведения | Гілберт Кіт Честертон |
Жанр | Классические детективы |
Серия | Видання з паралельним текстом |
Издательство | Классические детективы |
Год выпуска | 1925 |
isbn | 978-966-03-7879-7 |
– Пане професоре! – вигукнув Феннер – Та я на смерт-ному одрі міг би присягнутися, що двері не відчинялися.
– Останні експерименти, – незворушно провадив далі професор, – наштовхуюють на думку про те, що наша свідомість не є безперервною, а є послідовним ланцюжком вражень, що швидко змінюються одне іншим, як у кінематографі. Можливо, хтось або щось прослизає, так би мовити, між кадрами. Хтось або щось діє тільки у ту мить, коли настає затемнення. Ймовірно, умовна мова заклять і всі різновиди спритності рук побудовані якраз на цих, як то кажуть, спалахах сліпоти між спалахами бачення. Отже, цей священик і проповідник трансцендентних ідей начинив вас трансцендентними образами, зокрема, способом кельта, котрий титанічними зусиллями звалив вежу власним прокляттям. Можливо, він супроводжував це якимось непомітним, але владним жестом, спрямувавши ваші очі в бік невідомого вбивці, котрий перебував унизу. А може, в цей момент відбулося ще щось, або ще хтось пройшов повз.
– Вілсон, слуга, пройшов коридором, – пробурчав Олбойн, – і сів чекати на лаві, але він зовсім не так уже нас і відволік.
– Якраз про це судити важко, – заперечив Вер, – може, справа в цьому епізоді, але найімовірніше, ви стежили за якимось жестом священика, котрий розповідав свої небилиці. Якраз в один із таких чорних спалахів пан Воррен Вінд і вислизнув із кімнати і пішов назустріч своїй смерті. Таке найвірогідніше пояснення. Ось вам ілюстрація останнього відкриття: свідомість не є безперервною лінією, а швидше пунктирною.
– Та вже ж, пунктирною, – пробурчав Феннер. – Я б сказав: суцільні чорні проміжки.
– Ви ж не вірите насправді, – спитав Вер, – ніби ваш патрон був замкнений у кімнаті, як у камері?
– Краще вже вірити в це, ніж вважати, що мене треба замкнути в кімнату, вистьобану зсередини, – заперечив Феннер. – Ось що мені не подобається у ваших припущеннях, професоре. Та я швидше стану на бік священика, котрий вірить у диво, ніж якогось шарлатана, котрий зневірився в праві будь-якої людини на довіру до факту. Священик мені каже, що людина може звернутися до Бога, про котрого мені нічого не відомо, і той помститься за нього за законами вищої справедливості, про яку мені також нічого не відомо. Мені нема чого заперечити, крім того, що я про це нічого не знаю. Але принаймні, якщо прохання та постріл ірландського бідолахи почули в горішньому світі, цей кращий світ вправі відгукнутися настільки дивним, на наш погляд, способом. Ви, однак, переконуєте мене не вірити фактам нашого світу в тому вигляді, в якому їх сприймають мої власні п’ять органів вічуття. По-вашому виходить, що ціла процесія ірландців із мушкетами могла промарширувати поруч, поки ми розмовляли, варто було їм лише ступати на сліпі плями нашого розуму. Послухати вас, то простенькі дива святих, скажімо, матеріалізація крокодилів чи плащ, що висить на сонячному промені, здадуться цілком закономірними та природними.
– Ах, так! – досить різко зауважив