Край битого шляху. Роман Іваничук

надруковану в «Раді».

      В «Ділі» була надрукована замітка під заголовком «Сорочка ближча, ніж кожух». Невідомий автор висміював Кривду за його благородний жест полабським слов’янам.

      Польська «Газета поранна» в кількох словах згадала про цікаву і претензійну статтю якогось Кривди.

      Антін стояв серед кімнати розгублений, стривожений. Газета тремтіла в руках.

      «Піти до Владека? – подумав. – Ні, цей нічого не зрозуміє і не допоможе. До Мохнацького! – Але в грудях щось шпигонуло, защеміло. – Ще не пройшло», – прошепотів.

      Саме в цей час Владек лежав на канапі, переглядаючи свіжий номер «Газети поранної».

      – Це ж про Антона! – схопився. – Хіба він тут?

      І що пише?

      Якусь мить Владек був у захопленні. Але одразу ж захоплення минуло. Як це так несподівано Антін стає відомим? Відгомін хвилинної радості за успіхи друга змінився заздрістю. Очевидно, він звідкись прислав статтю, бо що міг би робити у Львові? Але звідки, де він зараз?

      Владек вийшов, щоб купити примірник «Ради» з Антоновою статтею. Прочитав і зайшов до Костельніцького.

      – Як це вам подобається? Газети трублять про Кривду.

      Костельніцький пильно поглянув на Владека і знехотя взяв тижневик. Пробіг очима статтю, зупинився на останньому абзаці. Почав читати ще раз. Потім відклав газету і примружив маленькі очі.

      – А вам як?

      – Правду кажучи, газети мають про що говорити. Це матеріал з його поїздки в Шльонськ. Дивно те, що він тут виступає прихильником поляків.

      – О, так! – прорвалося з горла Костельніцького всуміш із сміхом. – Це дивне тільки для сліпих у політиці, тобто для вас! Для мене стає все ясним. Хитра бестія. Чи не варто б ним зайнятися серйозніше? – Останні слова Костельніцький говорив для себе. Зиркнув на Владека. Знову глузлива усмішка скривила його губи.

      – Ви своєю академічною головою хоч що-небудь розчовпали з цієї прокламації?

      – Прокламації?

      – Еге ж. Ви не відчуваєте тут антидержавного тону, мій дорогий? Не чуєте? Візьміть прочитайте ще раз. Але уважно, вельмишановний асистенте.

      Сьогодні Мохнацькому здалося, що він зустрівся сам із собою, і на якусь мить злякався свого двійника. Ще вранці славіст професор Каменкович при зустрічі на вулиці повівся так, наче хотів перед чимсь його застерегти.

      – Дорогий колего, ви знаєте, що сьогодні студенти обговорюють ваші праці на славістському гуртку?

      Мохнацький високо звів брови.

      – Про засідання знаю, але що…

      – Бачите. А ректор, як не дивно, дізнався про це раніше за вас. Йдеться про вашу працю «Особливості мови Словацького».

      – Ах, ось що! Так, через неї на мене давно дивляться скоса. Але ж вони помиляються. Я ніколи не був козакофілом і бунтарських ідей Словацького не торкався. Мене мова цікавить.

      – Шановний колего, ваша наукова думка сильніша за вас самого. Їх мосць ректор і присні, а також студенти розуміють ваші праці краще, ніж ви самі.

      Мохнацький задумався.

      Студенти повідомили його