Край битого шляху. Роман Іваничук

– а зміст сьогоднішнього йому відомий – недопустимі в університеті. Праця Мохнацького ідейно сумнівна, це факт незаперечний, проте її автор, професор університету, бере в засіданні активну участь.

      Мохнацький відповів прямо:

      – До вашого відома, я на тому засіданні не промовив ні слова. А про свої праці дозволяю говорити, що кому хочеться. Я не жандарм, а вчений.

      Дивувався сам зі свого молодечо-бойового настрою.

      Повернувшись додому, гукнув збуджено:

      – Юлю, Юлечко, іди-но подивися, що наш філософ утяв! Хіба я не казав?

      Уголос читали статтю і відгуки про Кривду в газетах. Кожен по-своєму радів за Антона.

      – Напевне, він у Львові, – зробив висновок професор. – Так я думаю. І мені треба з ним поговорити.

      – Я піду до нього, татку.

      – Ну, це, здається, не випадає, – відповів професор задумливо.

      – Я піду до нього! – сказала Юля твердо, і тоді Мохнацький підвів очі.

      – Що це з тобою? Ти вся гориш!

      – Нічого, татку. Він у Львові. І я піду…

      Мохнацький зрозумів усе. Побачив те, чого ніколи не припускав.

      – Як, ти?!

      – Так…

      Антона приголомшив успіх. В хаосі думок, що нахлинули, він спіймав одну, яка, здавалось йому, поведе тією середньою дорогою боротьби – між примиренством і лівою крайністю. Бо куди подітися? Антін уже не міг бути з тими, які гризлися за своїх сеймівських послів у той час, коли по селах лютували каральні експедиції. Але йти в юрбу безробітних, які сновигали біля магістату та «Убезпечальні спулечної»[11] і час від часу піднімали вгору кулаки, – за що їх поліцаї рубали шаблями і топтали кіньми, – Антін вважав безцільним.

      Що робити? Українські гімназії в Галичині майже всі позакривані, шкіл по селах немає, а коли і є, то в більшості польські; діти сілезьких селян ще з колиски вчаться говорити по-німецьки, а преса співає осанну новому «Наполеонові», розкриваючи обійми німецькому фашизмові.

      А тут про Антона враз заговорили газети. Він раптом відчув у собі неймовірну силу пристрасті, гніву й силу своїх знань. Він спробує спинити те божевілля, що огорнуло верховод-політиканів, інтелігенцію. Йому здалося: якби їм відкрити очі, то вони ще встигли б повернутись із слизької стежки, що веде в провалля.

      Антін стояв у нерішучості: йти до Мохнацького чи ні? Там Юля, туди йому не можна. Але там розумний вдумливий професор, єдиний можливий порадник, – і треба йти.

      Надвечір вийшов з дому. Як колись перед екзаменаційним столикам, затремтів, коли з-за рогу показалася така знайома хвірточка, густо повита диким виноградом, готичний фасад професорського особняка. Тремтів від думки, що йому може відчинити двері не сам Мохнацький, а Юля або… Владек.

      У кімнаті застав самого професора. Такий, як завжди, – низький, кремезний, з лисою головою, насупленими бровами і чорною борідкою. Милий, дивакуватий і розумний.

      – До мене? – спитав професор похмуро і байдуже, немов Кривда прийшов до нього вперше.

      – До вас, професоре.

11

Установа соціального забезпечення.