Прекрасні й приречені. Френсіс Скотт Фіцджеральд

легкого флірту. Якщо вона вважала, що може закохатись, розрив був різким і безповоротним. Її чарівність оберігала сама себе.

      – Мені кортіло вас побачити, – щиро зізнався він. – Я хотів поговорити з вами, тобто справді поговорити, наодинці. Ви дозволите?

      – Що ви маєте на увазі?

      Він проковтнув клубок раптової паніки. Він відчув, що вона знає, чого він хоче.

      – Я маю на увазі, не за чаєм, – сказав він.

      – Гаразд, але не сьогодні. Мені потрібно розім’ятися. Пройдімося!

      Погода була болісно вологою. Уся нестерпна ненависть лютого вирвалася з його серця поривом крижаного надокучливого вітру, який прорізав собі шлях через Центральний парк і далі вздовж П’ятої авеню. Розмовляти було майже неможливо, а холод відволікав його настільки, що коли він звернув на Шістдесят першу вулицю, то зрозумів, що Глорії немає поруч. Він озирнувся. Вона стояла нерухомо десь за сорок футів, ховаючи обличчя в хутровий капюшон, він не зміг розгледіти, сміється вона чи роздратована. Він пішов назад.

      – Не переривайте своєї прогулянки через мене! – вигукнула вона.

      – Я дуже перепрошую, – збентежено відповів він. – Я занадто швидко йшов?

      – Мені холодно, – повідомила вона. – Я хочу додому. І ви занадто швидко йдете.

      – Мені дуже шкода.

      Вже обіруч вони звернули в бік готелю «Плаза». Йому дуже кортіло заглянути їй в обличчя.

      – Зазвичай чоловіки не такі занурені в себе, коли вони зі мною.

      – Вибачте, будь ласка.

      – Це дуже цікаво.

      – Занадто холодно для прогулянок, – коротко сказав він, приховуючи своє роздратування.

      Вона не відповіла, і він не міг зрозуміти, чи вона не спровадить його геть, лише вони дійдуть до готелю. Вона мовчки зайшла у вестибюль і вже біля самого ліфта кинула одну фразу:

      – Краще вам піднятись.

      Півмиті він вагався. Вона сказала це ніби між іншим, а єдине, що її хвилювало, – це поправити пасмо волосся перед дзеркалом у ліфті. Її щоки пашіли, очі блищали, – ще ніколи вона не здавалася такою чарівною, такою безмежно бажаною.

      Він зневажав себе, ось він уже йде за нею по коридору десятого поверху, на відстані півкроку, ніби раб, чекає на неї у вітальні, поки вона скидає свої хутра. Щось пішло не так – у своїх очах він утратив частину гідності й якимось незрозумілим, але важливим чином він зазнав повної поразки.

      Але коли вона вийшла з кімнати, він уже встиг повністю виправдати сам себе самовдоволено хитромудрим способом. Врешті, він досягнув бажаного. Він хотів піднятися – він піднявся. Одначе те, що сталося потім, було продовженням його враженого в ліфті самолюбства: дівчина з ним поводилася так безжально, що коли вона з’явилася, він не втримався від пориву цинізму.

      – Хто такий цей Блокмен, Глоріє?

      – Партнер батька.

      – Дивний хлопак!

      – Ви теж йому не подобаєтеся, – з усмішкою сказала вона.

      Ентоні засміявся.

      – Мені це лестить. Він, вочевидь,