Прекрасні й приречені. Френсіс Скотт Фіцджеральд

стукнув м’ячем об підлогу. Сьогодні він дуже красивий, подумала вона, – з’явилось якесь напруження в його, зазвичай меланхолійних, темних очах.

      – Джералдіно, – сказав він після паузи, – по-перше, я не маю когось, із ким хотів би одружитися, по-друге, в мене недостатньо грошей, щоб утримувати двох, по-третє, я взагалі проти одруження таких людей, як я, по-четверте, у мене стійка відраза до всього, що з цим пов’язано.

      Але Джералдіна, з виглядом знавця, клацнула язиком на прощання, і сказала, що їй треба йти, бо вже пізно.

      – Дзвони мені частіше, – нагадала вона, цілуючи його на прощання, – ти пропав на три тижні.

      – Обов’язково, – палко сказав він.

      Він зачинив двері, а дорогою до спальні якась думка примусила його завмерти на хвилину, стискаючи тенісного м’яча в руці. Наближався один із нападів його самотності, коли він міг тинятись вулицями чи сидіти бездумно і пригнічено, постукуючи олівцем об стіл. Це було копання в собі без результату, бажання самовираження, яке не знаходило виходу, відчуття того, що час біжить повз нього, невпинний, безжальний, – а втішало його тільки переконання, що втрачати йому нічого, бо всі зусилля і досягнення були нічого не вартими.

      Він відчув, що йому боляче й ніяково, емоція сама собою вилилась у слова:

      – Яке одруження, на Бога!

      Він різко і злісно пожбурив м’яча через кімнату, де той ледве не зачепив лампу, відбився від стіни, підстрибнув декілька разів і заспокоївся на підлозі.

      Сонячне сяйво, місячне сяйво

      Для своєї вечері Глорія замовила столик у ресторані «Каскад» готелю «Балтімор», і коли чоловіки зустрілися в холі, кілька хвилин по восьмій, «той Блокмен» одразу став мішенню для шести чоловічих очей. Він був рудуватим тридцятип’ятилітнім євреєм, який уже почав гладшати, його виразне обличчя вкривала гладка борода пісочного кольору, – вся його зовнішність, безсумнівно, була би доречною на якому завгодно діловому засіданні. Він поважно підійшов до молодших чоловіків, які курили гуртом, очікуючи господиню вечора, і представився з дещо показною самовпевненістю – і ніщо в його поведінці не змінилось у відповідь на прохолодну іронічність, з якою його зустріли.

      – Ви, часом, не родич Адама Джея Петча? – запитав він у Ентоні, випускаючи два тонкі струмені диму з ніздрів.

      Ентоні стримано усміхнувся.

      – Він гідний чоловік, – глибокодумно ствердив Блокмен. – Прекрасний взірець американця.

      – Так, – погодився Ентоні, – безперечно.

      «Ненавиджу цих новоспечених аристократів, – холодно подумав він. – Як не намагається, не виходить у нього! Його б назад у пічку, може, доварився б».

      Блокмен скосив очі на годинник.

      – Саме час дівчатам з’явитися…

      Ентоні затамував подих, зараз щось скаже…

      – …але зрештою, – усміхаючись іще більше, додав той, – ви знаєте, які ці жінки.

      Троє молодиків кивнули. Блокмен мимохідь почав озиратись довкола, його очі оцінююче зупинилися на стелі, потім опустилися вниз. Його манера була чимось