Біла ріка. Сергій Дячук

сміття потрохи вивалювалось із переповненого кузова, й жінки збирали ті харчові відходи, а потім у бараку варили з них бовтанку.

      Мати з дочкою стояли коло цегляного паркану, разом з ними – ще десятеро інших жінок. Фіра проїхала. Люди кинулися до шляху. Марія нервово хапала лушпиння, загрібаючи разом із піском та щебінкою, ранила собі руки: з-під нігтів дівчинки виступила кров.

      Надвечір зморена Марія в куфайці та чорній хустці йшла сама з путнею в руці вздовж залізничної колії до тої старої іржавої цистерни, звідки вона та інші політичні набирали собі воду на побут протягом останніх тижнів. Дочекавшись своєї черги, мала залізла на цистерну. Раптом вона почала рухатись, – дівчина не одразу це помітила. Поступово тепловоз набирав швидкість. Вздовж колії тягнувся під напругою паркан з колючого дроту – це був шлях до головної чоловічої колонії, розташованої по сусідству з бараками політичних, які працювали на місцевій шахті. Жінки, що лишилися коло колії, закричали малій:

      – Стрибай!

      Марія, міцно стиснувши путню, вагалась, але вибору не було: в колонії сиділи чоловіки-рецидивісти, й опинись вона там – її б розідрали. Ось-ось уже потяг мав перетнути заїзд до колонії, лишалося обмаль часу. Марія наважилась і, спустившись драбиною нижче, спочатку кинула путню, а потім і сама стрибнула на щебінку при колії, боляче вдарившись. Звівшись на ноги, підібрала путню та пішла, накульгуючи, до бараку.

      Наступного вечора Марія вже вийшла на роботу – треба було поприбирати в лазні. Тільки-но зайшла в будівлю, її міцно схопила за руку вже старша жінка, яку позаочі називали «татаркою». Ніхто достеменно не знав, хто вона. Одні казали, що чеченка, і якимсь чином потрапила на Урал після депортації цього народу в Казахстан, одразу по закінченні другої війни. Інші казали, що вона кримська татарка. А втім, її про це не запитували, бо тут, на таборах, це не мало абсолютно ніякого значення. Тут важили тільки сила і людяність. Вона забрала у Марії відро і потягнула її за собою коридором, швидко прочинила якісь двері, й вони опинились у темній комірці. «Татарка» прошепотіла:

      – Ты только не пугайся, девочка, я сейчас выпущу тебя через черный ход, а ты беги к родителям, и скажи им, чтобы они тебя больше сюда не пускали, потому что тот злой человек… собака он, а не человек… понимаешь, он зверь, он хочет тебя обидеть.

      Марія відразу зрозуміла, про кого говорила «татарка». То був здоровило-кочегар з великими руками й товстими долонями. Не раз вона відчувала на собі його хтиві погляди (у малої якраз почали рости груди). Він уже перепиняв її з якимись жартами, але дівчина не розуміла російської, а він тільки сміявся і прицмокував, тож Марія швидко проходила повз нього, намагаючись навіть не дивитись у його бік. Одного разу він боляче схопив її за руку. Залишився великий синець. Матрона у лазні питала, звідки він, але дочка боялась розповісти правду: сказала, що забилася, коли стрибала з тепловозу. Також Марія боялась, що той великий чоловік зробить її батькам зле. Тоді її врятував офіцер, який раптово вийшов із-за бараку, й кочегар відпустив її зі словами: «Твое счастье, маленькая шлюха». І, вже відійшовши вбік,