Гроші. Ч 1. Сизий світанок. Нестор Коваль

від самого початку – паркан, ворота, охорона, не пройти, не проїхати. Звісно, до печерних міст вони таки потрапили, але часу витратили занадто багато, та й настрій зіпсувався вкрай.

      На зворотному шляху вони заїхали в одне з найулюбленіших своїх місць – мис Айя. І ось тут на них чекав вже зовсім неприємний сюрприз – розгорнуте будівництво. Масштаби майбутнього маєтку настільки вражали, що Саша навіть намагалася з’ясувати у місцевих мешканців, хто ж це будується такий зухвалий? Місцеві знизували плечима, відповідали, що нічого не знають, але поміж не промовистим «нічого не знаємо, нічого не чули, нічого не бачимо» все ж таки промайнуло, що, швидше за все, майбутній маєток належить сину Хазяїна – Дантисту. Відтоді Саша, коли випадала нагода, кожного літа навідувалась на мис, спостерігала, що там відбувається. Цьогорічну подорож вона запланувала на завтра, після того, як отримає кошти від чоловіка.

      До міста, до «Ощадбанку», їхали переповненою маршруткою. Незважаючи на початок вересня і ранковий час, стояла спека. Саша вирішила виїхати раніше, щоб напевне встигнути отримати гроші. Шкодувала, що й досі не обзавелася банківською карткою, а тепер пізно.

      «Ощадбанк» зустрів величезною чергою. Люди чомусь саме в цей день масово прийшли чи то знімати кошти, чи то платити за комунальні послуги: у більшості людей, що не працюють, завжди знайдеться привід, щоб зазирнути в банк і постояти в черзі, Саша так і не розібралася, чому людей так багато, та це й не мало значення. Мало значення те, що черга майже не рухалася, і навіть пенсіонери, які до всього звикли, почали незадоволено бубоніти. Щоправда, неголосно, а так, швидше для порядку. «З них вийшли б ідеальні буддисти, – подумала з іронією Саша. – Як можна змінювати країну, взагалі, щось змінювати, коли величезна юрба людей під дверями державного банку навіть не цікавиться, що сталося, чому їх не обслуговують і чому вони тут стирчать?!»

      Зате малий Філіп терпів не довго, очевидно, не обтяжений сумними спогадами та минулим – діти в цьому сенсі майже ідеальні революціонери, і майже одразу почав скиглити, проситися додому. Проте додому, звісно, Саша поїхати ніяк не могла, навіть коли б захотіла – гроші закінчувалися, вона не розраховувала на такий крутий поворот подій, отже, мусила сидіти і чекати своєї черги. А черга завмерла, наче монумент комунізму. Співробітники банку, що інколи з’являлися у віконцях, заклопотано пробігали повз людей коридором, і на всі запитання коротко відповідали, що зламалася якась програма в комп’ютері, й як тільки її налаштовували, то знову ставався збій. І чи запрацює, і коли запрацює – невідомо. Тобто, ніхто нічого не знає, типова ситуація.

      Проте Саша не малу можливостей чекати. Примітивши невисоку літню жінку у простій сукні з більш-менш людяним виразом обличчя і бейджиком співробітниці банку, яка вийшла, очевидно, на обід, Саша прийнялася її караулити. За півгодини вона спіймала «банкіршу» на зворотному шляху, буквально схопила за руку:

      – Одну секунду! Вислухайте