Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

я знайти вихід з ситуації. Пошуки агента США доручають полковнику Принципу. І чим далі він занурюється у вирій подій, тим глибше усвідомлює, що навіть у 2040 році Україна залишається ласим шматком, котрий не дає спокою сильним світу цього, а приходить у снах та хтивих розрахунках, аби гра в геополітику гралася й надалі.

      Моєму синові з одним лише сподіванням– що його покоління стане значно сміливішим та людянішим, ніж усі попередні

      

      

      Розділ 1. СЕМЮЕЛЬ РИМАХ

      Привокзальна площа шуміла людськими голосами, що переливалися з гучними клаксонами автомобілів. Сонце палило з чистого синього неба нескінченним вогняним потоком, обіцяючи місту ще один божевільно спекотний день. Метеослужби боялися робити будь-які прогнози – природа поводилась абсолютно зухвало. Вона плювала на науку та сміялася над живими істотами, знущаючись з людей, тварин та комах. Природа того дня вперто і вже вкотре доводила просту істину своєї переваги над людиною. Природа не могла пробачити те, що з нею зробила та сама людина.

      Семюель Римах тримав стару та потерту валізу у правій руці. Лівою він чухав потилицю та щурився на сонце. До прибуття потягу ще залишався час. Він вирішив прогулятися, аби не привертати до себе зайвої уваги.

      Відчуття безпеки було його ілюзією, яка так і не стала для нього реальністю. Семюель знав, що справжній спокій та безпеку він зможе знайти лише на кладовищі після того, як труну з його тілом закидають сирою землею, поверх якої покладуть скромні букетики квітів. А чи буде та труна?… Йому дуже хотілося вірити, що час для смерті ще не настав. Семюель Римах був потрібен на цьому світі, можливо навіть більше, ніж інші.

      Він йшов площею, непомітно поглядаючи на люд; вивчав незнайомі обличчя, намагався зрозуміти, чи є серед них ворог, чи не слідкують за ним; сканував простір, аби контролювати ситуацію. Семюель Римах вже звик до такого життя. Одвічна напруга при зовнішній розслабленості, безперервне очікування заради короткого моменту дії, подвійна гра, про яку ніхто не має знати. Шпигун не живе за законами суспільства, бо занадто тонка та професія, аби її обранцю бути таким же, як усі.

      Вокзал залишився позаду, і Римах перетнув територію ринку. Він одразу попрямував туди, де продавали рибу. Його цікавила тарань. Семюель знався на рибі і тому вивчав товар прискіпливо, при цьому не забував торгуватися з продавцями. Вибравши собі в’язку морських бичків, Римах продовжив свій культпохід ринком. Хвилин за десять Семюель зрозумів, що можна йти з Привозу. Той, кого він помітив спочатку на привокзальній площі, а потім біля рибних рядів, вже зник.

      «Він не один. Він просто передав мене іншому», – думав собі Римах, повертаючись до вокзалу.

      Хто слідкував за ним? Скільки їх? Чи вдасться йому те, що він запланував? Чи встигне він на потяг? А чи виїде з Одеси взагалі?

      Питання виникали одне за одним, поки Римах не, зупинився біля літнього кафе, що пропонувало хоча б якийсь порятунок від спеки, і не придбав келих холодного пива.

      Він пив невеличкими ковтками, насолоджуючись свіжістю хмільного напою. Римах знав, що лікарі не радять йому алкоголь, особливо пиво, зважаючи на стан його підшлункової. Він цілком усвідомлював, що в нього не в нормі цукор, що він став менше спати, менше їсти, менше любити та звертати увагу на буденні речі. Римаху було лишень сорок вісім, але він переконував себе, що йому значне більше.

      Ніхто не звертав на нього особливої уваги. На вигляд він був звичайним чоловіком, таким собі роботягою, а може страховим чи торговим агентом, або ж дрібним, ну максимум – середньої руки підприємцем. Пом’ята теніска та старі, хоча й добротні штани. На ногах мокасини. Безпечність виразу обличчя. Темне і трішки закручене волосся. Він був свій серед чужих, бо так колись давно його навчили в Ленглі.

      Траплялися моменти, коли він плював на все і з головою стрибав у розваги. Він полюбляв випити, не міг спокійно пройти повз симпатичну жінку, часто зраджував дружині і дозволяв собі насолоду нічних клубів та стриптиз-барів. Семюель був життєрадісним, але з роками його професія поступово робила свою справу, неспішно знищуючи ту життєрадісність, на заміну якій йшов об’єктивний, цинічний реалізм.

      Римах допив пиво, з’їв декілька бичків, інші поклав до валізи й попрямував купувати пресу. Він придбав декілька журналів та цілу купу газет, запхав їх теж до валізи і пішов у напрямку перону. В голові Семюеля з роздумами про «хвіст» перепліталися й інші думки. Його непокоїла дочка, яка через тиждень після прибуття Римаха та його дружини до Києва «неймовірно порадувала» батьків своєю нікому не потрібною, окрім неї самої, присутністю в тій державі. Дівчині було вже двадцять чотири, проте розуму – тільки на шістнадцять. Завжди вешталася з сумнівними особистостями, втікала з дому, її неодноразово виганяли з школи, а пізніше – з коледжу. Університет вона так і не закінчила. Семюель знав, що це все – від нестачі уваги, від його клятої зайнятості. Але щось змінити від був не в силах. Римах не належав собі та своїй сім’ї. Він був частиною зовсім іншого організму.

      Крім того, його бентежила ця