На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

за операцією, з п’ятої ранку, я тобі кажу – щось страшне, тільки за сьогоднішній день шістнадцятеро померло, твій буде сімнадцятий. Сьогодні напевне дійде до двадцяти…

      Мені стає млосно, нараз я відчуваю, що вже не можу. Більше я не лаятимусь, це ні до чого, мені хочеться впасти долі й уже не підводитись.

      Стоїмо біля ліжка Кеммеріха. Він помер. Обличчя в нього ще мокре від сліз. Очі напівзаплющені, вони жовті, як старі кістяні ґудзики.

      Санітар штовхає мене в бік:

      – Забереш його речі?

      Я киваю.

      – Його доведеться зараз же винести, – каже санітар. – Нам потрібне ліжко. Поранені лежать уже й у коридорі.

      Я беру речі й відшпилюю в Кеммеріха розпізнавальний знак. Санітар цікавиться, де його солдатська книжка. Її немає. Я кажу, що вона, певне, в канцелярії, і йду. За мною вже несуть на брезенті Франца.

      За дверима – темрява й вітер, це мені як порятунок. Я глибоко вдихаю повітря, якомога глибше, і відчуваю: повітря торкається мого обличчя, м’яке й тепле, як ніколи. Думки про дівчат, про квітучі луки, про білі хмарки раптом зринають у мене в голові. Ноги в чоботях несуть мене вперед, я йду швидше, я біжу. Назустріч ідуть солдати, їхні розмови хвилюють мене, дарма що я їх не розумію. У землі нуртують якісь сили, вони вливаються в мене крізь підошви. Ніч потріскує електрикою, фронт глухо гримотить, наче грає цілий оркестр із самих барабанів. Тіло в мене пругке, у кожному м’язі грає сила, я хекаю і пирхаю. Ніч живе, я живу. І відчуваю голод, дужчий, ніж голод шлунка. Перед бараком стоїть Мюллер, чекає на мене. Я віддаю йому чоботи. Ми заходимо, і він їх міряє. Чоботи йому саме до ноги…

      Він порпається в своїх запасах і простягає мені чималий шмат сервілату. А до цього – гарячий чай із ромом.

III

      Ми дістаємо поповнення. У бараках уже немає вільного місця, усі солом’яні матраци зайняті. Здебільшого то літні люди, але до нас прислали також двадцять п’ять хлопців із польових навчальних пунктів. Вони майже на рік молодші за нас. Кроп штовхає мене:

      – Ти вже бачив тих дітлахів?

      Я киваю. Ми тепер запишалися, голимося при всіх на подвір’ї, походжаємо, заклавши руки в кишені, згорда поглядаємо на новобранців і відчуваємо себе бувалими фронтовиками.

      Качинський приєднується до нас. Ми йдемо через стайні й підходимо до новачків, вони саме одержують протигази й каву. Кач питає в одного з наймолодших:

      – Мабуть, ви вже давно нічого путящого не їли, еге?

      Новачок кривиться:

      – Вранці – хліб із брукви, на обід – вінегрет із брукви, на вечерю – котлети з брукви й салат із брукви.

      Качинський співчутливо свистить.

      – Хліб із брукви? То вам пощастило, тепер печуть уже з тирси. А що ти скажеш про квасолю? Їв би?

      Хлопець червоніє:

      – Ще й дражнитесь!

      Качинський каже тільки:

      – Неси казанок.

      З цікавості ми йдемо за ним. Він підводить нас до діжечки біля його матраца. Діжечка й справді наполовину повна квасолі з м’ясом. Качинський стоїть перед нею, наче генерал, і каже:

      – Око – глядь, рука – хап!