На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

біля «кашомета», від якого йшов дух чогось жирного, смачного. Поперед усіх, звісно, найголодніші: малий Альберт Кроп, що з нас усіх мав найяснішу голову й тому, мабуть, тільки недавно став єфрейтором; Мюллер П’ятий, який тягає з собою шкільні підручники та мріє скласти екзамени екстерном – навіть під шквальним вогнем він товче закони фізики; далі – Леєр, бородань, що спить і бачить дівчат з офіцерського борделю; він божиться, що за наказом по армії ці дівчата зобов’язані носити шовкові сорочки, а перед тим, як приймати гостей у чині капітана й вище, неодмінно брати ванну; четвертий – це я, Пауль Боймер. Усім чотирьом по дев’ятнадцять років, усі четверо пішли воювати з одного класу.

      Відразу за нами стоять наші друзі: худющий Тьяден, наш одноліток, слюсар, найбільший ненажера в роті. Сідає до столу тоненький, а підводиться пузатий, немов насмоктана блощиця; Гайє Вестгуз, теж наш одноліток, торфокоп, він може запросто взяти в руку пайкову хлібину й спитати: «Ану здогадайтеся, що в мене в кулаці?» Ще Детерінг, селянин, який думає тільки про свою господу й про дружину; нарешті Станіслав Качинський, душа нашого гурту, розумний, чіпкий, пронозливий чолов’яга сорока років; він має землисте обличчя, блакитні очі, похилі плечі й дивовижний нюх на те, коли почнеться обстріл, де можна наїстися і де переховатися в затишку.

      Наш гурт очолював довгу чергу перед польовою кухнею. Уже нам уривався терпець, бо куховар, ще нічого не знаючи, стояв і чекав.

      Нарешті Качинський гукнув йому:

      – Генріху, відчиняй-но свою корчму! Квасоля вже напевне доварилася.

      Той мляво похитав головою:

      – Спершу нехай усі зберуться.

      – Та ми всі тут! – вишкірився Тьяден.

      Унтер-офіцер іще нічого не розумів.

      – Вам тільки давай! А де ж решта?

      – Сьогодні ти вже їх не нагодуєш. Хто в лазареті, хто в братській могилі.

      Ці слова приголомшили куховара. Він аж стенувся.

      – А я ж наварив на сто п’ятдесят душ!

      Кроп стусонув його під ребра:

      – О, нарешті ми наїмося! Починай-но!

      Раптом Тьяденові сяйнула якась думка. Його гостре, наче мишачий писок, обличчя аж засвітилось, очі хитро примружилися, вилиці випнулись, і він присунувся ближче:

      – Голубчику, то ти й хліба одержав сьогодні на сто п’ятдесят душ, еге?

      Спантеличений унтер-офіцер очманіло кивнув. Тьяден схопив його за лацкан:

      – І ковбаси теж?

      Куховар знову кивнув своїм червоним «помідором». У Тьядена затремтіла щелепа.

      – І курива?

      – Аякже, геть усього.

      Тьяден озирнувся, обличчя в нього сяяло.

      – Сто чортів, оце-то пощастило! Усе тепер наше! І кожен дістане – стривайте! – справді, кожен дістане майже подвійну пайку.

      Однак Помідор нарешті отямився і заперечив:

      – Цього не буде!

      Але й ми вже зовсім отямились і підійшли ближче.

      – А чому не буде, морквино ти нещасна? – спитав Качинський.

      – Те, що одержано