Тримай мене міцно. Богдан Рута

глибині. Запашні трави неначе застигли в німому здивуванні. Навіть комахи не порушували цієї безмовності природи. Тиша поглинула її.

      – То ви одна виховуєте доньку?

      Марія здригнулася від несподіванки. В його погляді була неприхована цікавість. Її очі інстинктивно замружились.

      – Разом із моєю мамою.

      – Вибачте, що запитую… Ви розлучена?

      – Ні. Я вдова.

      – Пробачте.

      – Нічого.

      Марія зупинилася. Вдалині було видно річку.

      – Ось це місце. Воно особливе. Таке дивовижне повітря.

      Лео поставив мольберт і теж почав роздивлятися навкруги.

      – Так, гарне місце. – погодився він. – Ви любите природу?

      – Дуже. Вона чудодійна. Дає мені сили. Я тут неначе відроджуюсь.

      Вода у річці так виблискувала, аж очам було боляче.

      – Обожнюю воду, – сказала Марія. – Люблю на неї дивитися. Вона – це саме життя.

      Лео став обличчям до Марії трохи навкіс від мольберту, щоб не заважати, і уважно спостерігав за жінкою. Вона почала малювати. Марія дивилася вперед, потім опускала голову і замальовувала побачене. Темно-руді з мідним відблиском хвилі волосся струменіли по її плечах, падали на чоло. Вона чергового разу підняла очі і раптом завмерла. Марія побачила перед собою того ж самого чоловіка у гуцульській жилетці. Вона відчула, як його погляд із кожною секундою все глибше і глибше поглинав її. Дивовижний перстень виблискував у променях сонця так яскраво, що Марія мимоволі на мить прикрила повіки. Лише на мить. Але чоловік уже зник. І марно було шукати його тут, серед цієї німої тиші.

      – Що сталося? Чому ви так злякано дивитесь? – у голосі Лео почулося збентеження.

      – Ні, нічого. Просто здалося.

      Марія ще декілька хвилин стояла, замислившись. Потім знову взялася за пензлик.

      Вдалині яскравим сріблом виблискувала ріка. Пахощі диких лугових трав наповнювали застигле повітря.

* * *

      Чудовий теплий літній ранок заглядав у вікна будинку. Марія стояла біля столу у вітальні, розкладаючи пензлі та фарби. Раптом на сходах почулися гучні кроки, і до вітальні влетіла Даринка. За нею швидкими кроками зайшла Іванна.

      – Даринко, обережно! Не біжи так швидко! – сказала вона.

      – Бабусю, це я повільно!

      Даринка з розбігу міцно обняла матусю. Марія поклала замальовки на стіл, нахилилася і поцілувала Даринку.

      – Не затримуйтесь! Я на вас чекатиму!

      Даринка заглянула в мамині очі.

      – Мамусю, така гарна погода! Чому б нам не погуляти разом?

      – Вибач, люба, сьогодні не можу. Треба закінчити замовлення. Ми обов’язково погуляємо іншим разом, обіцяю.

      – Добре!

      Марія поцілувала Даринку та Іванну.

      – Бувай, люба!

      – Бувай, мамусю!

      – Я на вас чекаю! – лагідно промовила Марія.

      Даринка та Іванна вийшли на подвір’я. Марія зачинила за ними двері та рушила до вітальні. Раптом почувся вхідний дзвінок. Невже щось забули? Марія повернулася назад і відчинила двері. На порозі стояв він, той, кого вона