Тримай мене міцно. Богдан Рута

ти коли назад до лабораторії збираєшся? – голос колеги повернув Данила до реальності.

      – Завтра. Треба усе занести до реєстру та класифікувати. Залишишся замість мене, проконтролюєш, щоб усе закінчили, як слід. Я на вас чекатиму.

      – Добре.

      Данило піднявся наверх і приклав руку до очей. Відчуття безмежності степу та свободи наповнило його груди. Вітер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок…

* * *

      По лісовій стежці неквапно крокувало двоє чоловіків. Один із них – той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках він, як і тоді, тримав палицю, а на його пальці виблискував старовинний металевий перстень. Поряд із ним ішов високий кремезний темноволосий чоловік років сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Він працював лісником і якраз обходив свою територію, перевіряючи, чи все так, як мало бути.

      – Ну що, Божедаре, ти усіх бачив? – запитав молодший.

      – Ще ні.

      – І коли ти їх повідомиш?

      – Скоро.

      – Поквапся, ти ж знаєш, що в нас обмаль часу.

      – Ти це мені кажеш, Захаре?

      – Ну ти ж не квапишся, – посміхнувся Захар і зазирнув у темні глибокі очі Божедара.

      – Ще є трохи часу.

      Божедар зупинився і турботливо прибрав убік гілку, що звисала прямо над його головою.

      – А четверта знає, що володіє даром? – сині очі Захара стали серйозними.

      – Ні.

      – То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав.

      – Її навчить третій. Так сказали духи пращурів.

      – А про того, хто шукає книгу, щось сказали? – поцікавився Захар, спостерігаючи, як білка стрибала у гілках, несучи щось їстівне у лапках.

      – Він сам не зможе все зробити.

      – То буде шукати помічника.

      – Так, буде.

      – Ми маємо перешкодити. Треба поспішати.

      – Так, через декілька днів. Будь готовий, – сказав Божедар.

      – Я вже давно готовий.

      Раптом вдалині почувся жіночий голос.

      – Захаре! Ти де?

      – Софія кличе, маю йти, – промовив лісник. – Бувай!

      – Бувай!

      Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лісник вийшов на галявину. Йому назустріч швидко йшла гарненька жінка років тридцяти.

      – Захаре, іди швидше, а то обід захолоне! Я щойно принесла.

      – Дякую! Вже йду!

      Софія і Захар попрямували через галявину до сторожки лісника.

      Жінка прослизнула у двері. Захар злегка нахилив голову, щоб не зачепитися за одвірок. У кімнаті вже був накритий стіл. У глиняному посуді – борщ, пампушки, смажена риба. Пахло свіжоспеченим хлібом.

      Захар поставив рушницю в куток і сів за стіл. Він перехрестився на ікону, промовив коротку молитву та відламав від буханця великий шмат. Повільно, з насолодою відкусив хліб та зачерпнув дерев’яною ложкою борщ. Софія сиділа навпроти, підперши рукою щоку, і турботливо спостерігала за братом.

      – Одружитися тобі треба. Скільки можна отак жити