Тримай мене міцно. Богдан Рута

і відірвала від книги великі світло-карі очі. Раптом вона здригнулась і ледь не впустила фоліант додолу.

      – Обережно!

      Хлопець, що стояв поряд, швидко підхопив його, але Богдана вчепилася у книгу.

      – Що з тобою? – він занепокоєно розглядав її обличчя.

      – Не знаю, щось у голові запаморочилось.

      Василь забрав у Богдани фоліант.

      – Давай потримаю.

      – Добре. – Богдана неохоче віддала книгу. – Я, мабуть, уже піду. Сьогодні ще стрибаю з парашутом. Ти не будеш?

      – Ні, сьогодні не зможу. Є ще деякі справи. Я тебе проведу.

      Василь обережно поклав фоліант на полицю до інших раритетних видань і повернувся до Богдани. Вона уважно слідкувала за його рухами, проводжаючи книгу задумливим поглядом. Василь був аспірантом, писав дисертацію і працював у запасниках з різними раритетними виданнями. Вони познайомилися цього року, коли Богдана почала працювати у запаснику. Крім захоплення історією їх поєднувало спільне хобі – парашутний спорт.

      Василь і Богдана разом вийшли із запасника і неспішно покрокували через дальню залу. Богдана в котрий раз розглядала експонати, намагаючись уявити їх колишніх хазяїв, та придумуючи, як і чому всі ці предмети опинилися в музеї. У залі біля дзеркала стояв її улюблений експонат – крісло Сатани – зроблене з чорного дерева, прикрашене дивними фігурами та різьбленням. Але найголовніше – це його форма. Такого вона ніде не бачила. Голова, крила, хвіст. Дракон неначе зібрався злетіти… Богдана застигла перед кріслом.

      – Це останнє. Скоро всі вони будуть разом. І тоді ніщо вже нас не врятує!

      Богдана здригнулася від несподіванки. Вона швидко оглянулася. Біля крісла стояв дивний чоловік у чорному костюмі, тримаючи руки над головою дракона.

      – Пробачте, ви про що? – не втрималася Богдана.

      – А ви хто? – запитав чоловік. Його слова різко застукотіли по паркетній підлозі.

      – Я студентка, вчуся у магістратурі. А тут вивчаю давні артефакти. А ви, пробачте, хто?

      Чоловік пильно подивився на Богдану. Несподівано вона побачила, як над його головою з’явилася темна хмара.

      – Ти одна із них. Я це відчуваю.

      – Та про що це ви? Із кого із них? Із студентів?

      Богдана здивовано розглядала темну фігуру співрозмовника.

      – Вони скоро прийдуть по тебе. Ти маєш бути готова.

      Його блакитні, майже прозорі очі неначе поглинали її. Вона струсонула головою, щоб прийти до тями.

      – Що це ви таке верзете? До чого готова? Нічого не розумію.

      Раптом незнайомець різко повернувся і покрокував із зали. Богдана провела його здивованим поглядом.

      – Якийсь ненормальний. Про що це він?

      Василь пильно подивився на Богдану.

      – Не маю уявлення.

      Богдана уважно роздивлялася крісло.

      – Дивний усе ж таки цей раритет. Ніяких документів про те, звідки така рідкісна річ узялася в музеї, немає. І енергетика у нього дуже темна.

      Богдана обійшла крісло, оглядаючи його з різних боків. Дівчина провела рукою по дивовижному орнаменту на спинці і відчула сильне бажання сісти у крісло. Вона зробила над собою зусилля і відійшла на декілька кроків убік.

      – А ти віриш у легенду про нього? – задумливо промовила вона.

      – Як можна вірити легенді, це ж не історично підтверджений факт, а просто чиїсь оповідки, – знизав плечима Василь, вдивляючись у чудернацький орнамент.

      – Ні, все ж таки кожна легенда має під собою певне підґрунтя. Ось тільки треба з’ясувати, яке саме.

      – Ти вже запізнюєшся, – нагадав їй Василь.

      В його голосі чомусь прозвучало роздратування.

      – Так, ідемо.

      Богдана ще раз пильно подивилася на крісло, потім вийшла із зали. Хлопець швидко крокував услід за нею.

* * *

      Промені сонця, що заглядали крізь ілюмінатори, блимали на підлозі, сплітаючи тіні у дивовижних візерунках. Літак нарешті набрав потрібну висоту, і парашутисти приготувалися до стрибка. Богдана, як завжди, підійшла до дверей перша.

      – Ну що, з Богом! – сказала вона.

      Дівчина посміхнулася і підморгнула іншим парашутистам.

      – Удачі! – почула вона у відповідь, проте її свідомість була вже там, у прозорій глибині неба.

      – Перший пішов!

      Богдана вистрибнула. Довгоочікуване відчуття свободи звично увірвалося в мозок, наповнило її всю, перелилося через край і змило нудотну буденність, яка залишилася там, у іншому вимірі.

      – Привіт, друже! – закричала Богдана вітру.

      – Привіт! – відповів вітер і поцілував темні хвилі її волосся.

      – Я щаслива! – почули хмари і привітно помахали дівчині у відповідь.

      Але вже час повертатися. Вона розкрила парашут. Ще декілька хвилин у небі, і її ноги знову відчули землю. Навколо один за одним приземлялися