Зелена миля. Стівен Кінг

тут сталося, Джоне Коффі? – низьким серйозним тоном спитав Мак-Ґі. – Розкажеш мені?

      І Коффі сказав Мак-Ґі та іншим майже те саме, що й потім мені; то були останні слова, які прокурор промовив, звертаючись до присяжних у суді над Коффі.

      – Було вже не помогти, – промовив Джон Коффі, тримаючи на руках замордованих, зґвалтованих дівчаток. По його щоках знову заструменіли сльози. – Я пробував усе повернути, але було запізно!

      – Хлопче, тебе заарештовано за вбивство, – сказав Мак-Ґі. І плюнув Джону Коффі в обличчя.

      Присяжні радилися сорок п’ять хвилин. Рівно стільки, щоб самим підобідати. Дивно, як їм узагалі шматок у горло поліз.

      5

      Ви ж розумієте, що про все це я довідався не за один той спекотний день у жовтні, сидячи в тюремній бібліотеці, яку скоро мали перевозити, з однієї підшивки старих газет, складених у парі ящиків з-під апельсинів «Помона». Але я довідався достатньо, щоб тієї ночі від мене втік сон. О другій встала дружина. Вона знайшла мене на кухні (я пив маслянку й курив самокрутку з тютюном «Баґлер») і спитала, що таке, а я збрехав їй – і то був один із небагатьох разів, коли я їй брехав, за весь наш довгий шлюб. Я сказав, що знову погризся з Персі Ветмором. То, звісно, була правда, але не через це дружина знайшла мене на кухні так пізно. Звичайно я був здатен залишити все, пов’язане з Персі, на роботі.

      – Так, забудь оте гниле яблуко, ходімо в ліжко, – сказала вона. – В мене є те, що поможе тобі заснути. Можеш брати досхочу.

      – Це добре, але краще не треба, – відповів я. – Щось у мене коїться з сечовиком, не хочу, щоб тобі передалося.

      Вона вигнула брову.

      – З сечовиком, треба ж таке. Скажи краще, що не з тією вуличною дівчиною закрутив останнього разу, коли був у Батон-Ружі.

      Я ніколи не був у Батон-Ружі, а вуличних дівчат і пальцем не торкався, і ми обоє це добре знали.

      – Це просто звичайний уретрит. Мама колись казала, що до хлопців він чіпляється, коли вони до північного вітру ходять.

      – А ще твоя мати сиділа весь день удома, коли розсипле сіль, – зауважила моя дружина. – Доктор Седлер…

      – Е ні, – здійняв руку я. – Він змусить мене пити сульфу, а я від неї блюватиму в кожному кутку кабінету вже до кінця тижня. Воно саме мине, але до того часу краще нам триматися подалі від грального майданчика.

      Вона поцілувала мене в лоб одразу над лівою бровою, від чого в мене завжди бігли по тілу мурашки… і Дженіс добре це знала.

      – Бідося-котик. Наче того гада Персі Ветмора не досить. Приходь у ліжечко.

      Я так і зробив. Але спершу вийшов на задній ґанок відлити (а перед тим перевірив напрямок вітру, послинивши палець, – батьківські настанови дитинства ніколи не лишаються без уваги, хай би якими дурними вони насправді були). Пісяти надворі – одна з радощів сільського життя, яку так і не оспівали у своїх віршах поети. Але тієї ночі то був не мед; рідина, що з мене витікала, була пекуча, наче цівка підпаленої вугільної нафти. Однак, за моїми відчуттями,