Від гвинта. Генадій Ангелов

воздушных ночных налётов,

      От бомбёжек развалин, смертей!

      Нет приказа идти в наступленье,

      Невозможен расстрел или плен,

      Не грозит им теперь окруженье,

      И не видно в боях перемен.

      Не будите солдат спящих, тише,

      Пусть спокойно лежат в тишине,

      Лишь Огонь Вечный в каменной нише,

      Им напомнит о прошлой войне.

      Он теплом души павших согреет,

      Чтоб не мёрзли они под землёй,

      Наша память жива, не стареет,

      Хоть от горя и слёз – с сединой…

      Від гвинта

      До 72 річниці закінчення Другої світової війни і перемоги над нацизмом.

      Книга є художнім твором. Місця дії, імена, характери вигадані. Усі збіги з реальними персонажами або подіями абсолютно випадкові.

      Розділ 1

Україна. Наші дні

      З чого розпочався перший робочий день? Понеділок, смуток і туга. Нічого не віщувало чогось надприродного й незвичайного. Вихідні проскочили непомітно і зранку було лінь прокидатися і тупотіти на роботу. Закінчилася осінь і перші дні зими стояли морозними. Прогноз нічого хорошого не обіцяв і синоптики всі як один твердили, що зима буде мокрою й вологою. Збираючись на роботу, я за звичкою перевірив все, вимкнув на кухні світло і, оглядаючи себе в дзеркало, з легкою іронією прийшов до висновку, що роки нікого не щадять. І сивина на скронях, і мішки під очима, і погляд не такий завзятий, без вогника, як у двадцять, коли молодецька енергія шукала вихід на танцмайданчиках, і гульках з друзями, свідчили про те, що скоро сусіди будуть в спину шепотітися і говорити – «старий дід». Бобир. Ну та й гаразд, плювати, живу як сам вважаю за потрібне. Ні до кого не лізу, не заважаю, тихо і мирно. Боргів немає, своя квартира, пристойна робота, машина. У наш час це щось та значило. На роботі я був на хорошому рахунку у начальства, отримував премії, і завжди міг взяти вихідний без зайвих питань і кислої міни на обличчі начальника відділу. Ми з ним були нерозлучними друзями і не рідше ніж два рази на місяць влаштовували легкі пиятики. Це зближувало і налаштовувало на оптимістичний лад. Я завжди був у курсі всього, що твориться в нашій конторі, і якщо виникала над головою темна хмара у вигляді позачергової перевірки, мене завжди попереджали заздалегідь. Працюючи бухгалтером не один рік і маючи вагомий особистий досвід у роботі, я завжди керувався простими правилами. І намагався виконувати свою роботу чесно. Не приховую, іноді руки самі тяглися до офшорних рахункіх компанії, з довгими нулями в американській валюті, але я стримував себе, розуміючи, що не в грошах щастя. І навіть не в їх кількості. Перебираючи на столі папери, я понуро подивився у вікно. Пролітали перші сніжинки і вітер за вікном, завиваючи, безжально розгойдував і ламав крихкі гілки дерев. В офісі було тепло, але на всяк випадок, я включив додатковий обігрівач і заглибився в звіти. Кінець місяця, в перших числах народ з нетерпінням чекає зарплату. Валера як завжди не з'явився вчасно.

      – Привіт друг, що такий похмурий?

      – Чому радіти? – Дивись скільки паперів.

      І я перегорнув товсту папку перед великим грузинським носом Валерки.

      – Міша, простіше дивись на життя. «Робота не вовк, в ліс не втече».

      – Тобі добре мудрувати, ти начальник, і можеш не приходити на роботу. На жаль, але я собі такого дозволити не можу.

      Валера скривив обличчя і розсміявся.

      – Тобі б мої проблеми. Дружина вже дістала.

      І провів рукою по горлу.

      – Ось де сидить. Її не влаштовує, що я рано приходжу з роботи. Почав пізніше приходити, і що ти думаєш?

      Я в задумі дивився на нього.

      – Чому пізно приходиш… Уяви тільки. І де мої очі були, коли одружився. Одна теща чого варта. Зробив їй влітку ремонт, так до сих пір незадоволена. Хоче, щоб я поміняв вікна на пластикові. Це в чотирикімнатній квартирі.

      – Кинь, у вас прекрасна дочка, ви одружені більше двадцяти років. Все пройде. Не накручуй себе, не псуй нерви. Як щодо вихідних? Хоча ні, не вийде.

      – Чому?

      Валерка в одну мить засумував, уявляючи, що вихідні буде сидіти з дружиною перед телевізором.

      – На кладовищі потрібно поїхати. Могилу діда поправити. Давно не був.

      – Геройський у тебе був дід Мишко. Льотчик. Коли він загинув?

      – У сорок другому, не загинув, пропав безвісти. Літак розбився і що сталося далі-невідомо. Він впав на ворожу територію і міг опинитися в полоні. Я намагався шукати в архівах, але нічого не знайшов. Не один рік займався, перевернув купу літератури, робив запити в архіви, все марно.

      – Мишко, сьогодні тільки понеділок, до кінця тижня – вічність. Ну ти мене знаєш, якщо з'явиться вільний час, я двома руками «за».

      У двері постукали і ми, майже в один голос з Валеркою, голосно відповіли: «Відчинено!»

      На порозі показалася