Біла ніч. Андрій Кокотюха

так у житті ніколи не буває.

      – Але ж філософ. Як тебе твої учні терпіли?

      – Хіба хочуть – мусять.

      – Добре, друже Грак, що я в тебе не вчився.

      – Хтозна. Раптом погано?

      Максим зітхнув, зиркнув на трофейний «командирський» годинник.

      – Іншим разом погарикаємось, як часу більше буде. Гайда.

      Четвірка вояків обережно, один за одним, подолала відкриту відстань між сховком і рештками стіни, по черзі прослизнувши в пролам. Опинившись на занедбаній території, побачили: забралися з тилу, головний вхід не тут, вікна забиті дошками ззовні.

      Ривком опинившись біля стіни, Коломієць знову завмер, прислухаючись.

      Жодного руху всередині.

      Зима, який став навпроти, легенько підважив дошку знизу.

      Піддалася.

      І в цей самий час із боку лісу, там, звідки повстанці щойно прийшли, вогкий березневий ранок розрізала навпіл довга автоматна черга.

      У Максимовій голові промайнуло – а таки Грак діло говорив, відчуваючи щось із досвіду. Та й сам Східняк мав би чогось навчитися за ці два роки. Але більше не думав, бо з-за рогу будівлі вже вибігали автоматники, стріляючи на ходу. Кулі шматували сіруватий туман на клапті, і пірнути в нього, злитися, розчинитися вже не випадало. Солдати, здавалося, були всюди, виринали з-під землі темно-зеленими привидами, плювалися вогнем, волали, підстьобуючи себе, женучи страхи – боялися лісових, Коломієць добре це знав.

      Під лісом уже точився запеклий бій – на те вказували щільність і густота пострілів. Солдати відрізали його групці шлях до відступу, відтісняючи від узлісся, де оборонявся основний загін. Та шанс поки лишався, хай і маленький. Тож Максим не бачив потреби командувати – усі четверо розуміли, як треба діяти, і кинулися врозсип, погнали навпростець. Тихий кинув гранату, на кілька секунд загальмувавши погоню, а Зима послав довгу чергу в бік нападників, кладучи кулі віялом.

      – Прикрию! – гаркнув Коломієць, перехоплюючи свій автомат.

      Не встиг – Зима, тридцятирічний сарненський швець, упав, як стояв, та відразу перекотився, голосно стогнучи. Тихий був за кілька кроків, сіпнувся до товариша зі свого місця – та Східняк налетів, зупинив, загорлав:

      – Куди! Назад!

      – Біжіть! – Це Зима вже перекрикував свій автомат, б’ючи короткими в зелені постаті, що сунули зусібіч.

      Знову рвонуло – гранату жбурнув уже Грак, і Коломієць, зціпивши зуби, помчав, пригинаючись, петляючи і боковим поглядом фіксуючи відступ Тихого. У русі трійця розсипалася в різні боки, мов зайці, тікаючи від мисливців, і тепер кожен мав дбати лише про себе – війна давно навчила тактик виживання.

      За Максимовою спиною бахнув одинокий постріл – Зима вже дав собі раду. Попервах Коломієць усякий раз після бою намагався зрозуміти, чому притуплюються людські відчуття, але потім він лише рахував втрати, перестав мучити себе цим, змирившись як із невідворотністю щоденних смертей на війні, так і з тим, що гинуть не лише вороги.

      На короткий час солдати припинили вогонь,