Трояндова площа. Ема Ільм

полягав у наступному: коли роки тобі вже давно відлічили тридцять, любовні розчарування, немов кавова гуща, опускаються кудись там на дно душі отакенним товстелезним шаром. Вам варто лише одного разу безтактно сколихнути його, як підніметься буря найнеприємніших спогадів і поглине будь-які зусилля бути щасливим наново. А тому краще ту гущу не чіпати й любити ілюзію. Себто надуманий міраж.

      Зрештою, розмірковував Гарцасі, спостерігаючи, як вщухає за вікном остогидлий дощ, міраж коханої завжди природніший за неї саму. Адже міраж, фактично, і є тією коханою, але у кращому варіанті апгрейда – коханою без вад. Наші міражі кохання це ми, такі, якими є наші ідеальні «ми». Справжні «ми», яким, на жаль, неможливо відповідати – варто лише мріям про нас натикнутися на життєві колізії.

      І коли Артонцо Гарцасі саме дійшов до цього висновку, щоденний ритуал щастя раптом зробив свій зигзаг, який лікар не міг передбачити. Все почалося з офіціанта, вправного хлопця, якого лікар знав набагато довше за свою прегарну незнайомку. З людини, яка до цього моменту здавалася Гарцасі найбезпечнішою серед людей, бо лише у виключних випадках персонал міг серйозно вплинути на життя пересічного громадянина Беєрії. Наприклад, у разі, коли захворював на вампірізм чи втрачав здоровий глузд – цілком неординарні речі, з якими беєрійець може взагалі ніколи не зіштовхнутися у повсякденні. Ясна річ, поки якійсь неосвіченій дівчині-прибиральниці не залізе у голову дурня підкупити прикордонників на митниці та збігти з королівства геть – з фальшивими документами у сумочці та пустими кишенями світ за очі, де й водяться цілими кланами страшні потвори, що смокчуть людську кров у лісових сутінках… Гарцасі заплющив очі та помотав головою: моторошно навіть уявити, що буде з людиною, яка без дозволу перетне кордон… Окрім вампірів, подейкують, Лісові Хащі населяли альви-ренегати, які звідти керували революційним рухом та підбурювали людей на повстання. Казали, що вони не гребують і золотом мандрівників, якщо вірити журналістам.

      Сам лікар часто мандрував країнами, це були передусім робочі поїздки – симпозіуми, спільні операції з пересадки органів, тобто зарубіжний обмін досвідом. Але всі вони були зіпсуті обмеженням пересування лікарів та ескортом охоронців, який за королівським наказом мав супроводжувати кожного діяча науки чи культури за кордоном. Однак, якимось дивним таємним чином, другу Гарцасі – лікарю Коберу Швецю таки вдалося придбати у Барижі, столиці Гранції, квартиру, що була його предметом гордощів. Друзям своє нове придбання Кобер, задоволено посміхаючись, пояснював надзвичайно просто, у двох словах: «зв’язки у Палаті Лордів». Артонцо Гарцасі був не проти таких пояснень, у душу другові він не лазив за іншою, більш відвертою відповіддю, бо розумів, що за тим стоїть чиясь чужа таємниця. В усякому разі, так одного разу лаконічно сказав Кобер, і Артонцо йому безумовно повірив.

      Офіціант, як завжди, поставив на стіл каву, замінив попільничку, поклав меню.

      – Доброго