Гра янгола. Карлос Руис Сафон

, який не встигає оговтатися від шалених успіхів дивовижних романів Умберто Еко та Дена Брауна, таки не припиняє народжувати нові імена прекрасних оповідачів. Таємниці ніколи не закінчуються, загадки трапляються на кожному кроці, сама буденність перетворюється на гру, ставки в якій надто привабливі, щоби відмовитися, і одночасно занадто великі, аби безстрашно погодитися! За велінням долі провідником для читача в запропонованій грі стає іспанський майстер слова на ім’я Карлос Руїс Сафон…

      Чи варто говорити, чим саме роман Сафона «Гра янгола» зацікавить вимогливого читача? Якщо ви не полюбляєте таємниці, то, звичайно ж, він не для вас. Проте навіть у такому разі кожне слово, написане пером цього безумовно талановитого каталонця, не залишить байдужим. Варто лише скуштувати ті слова!

      Останнім часом популярна література тяжіє до заглиблення в історичне минуле. Таке тло виконує настільки ж важливу роль, як і кожен образ, створюваний письменником. У центрі подій «Гри янгола» – Барселона 1920-х років. Місто, чия суміш старосвітської плісняви та модерної загадковості ідеально підходить до авторського задуму. Готичні будівлі, цвинтарі, борделі… Саме в гущині такої атмосфери живе головний герой – молодий талановитий письменник Давид Мартін. Юнак, захоплений нездійсненним коханням, потрапляє в скрутне становище, з якого, здавалося б, немає виходу. Але раптом він дістає цікаву пропозицію від паризького видавця Андреаса Кореллі. Завдання полягає в тому, щоб написати книгу, якої ще ніколи не існувало, в обмін на зовсім іншу долю…

      З блискучим стилем та приголомшливою детальністю автор веде читача до Цвинтаря забутих книжок, проголошуючи устами Давида: «Це місце таємниці. Святилище. Кожна книжка, кожен том, що їх ти тут бачиш, має душу. Душу того, хто її написав, і душу тих, хто її прочитав, хто жив і мріяв із нею». Проте це зовсім не кінець історії!

      Наслідуючи найкращі традиції готичного роману, Сафон створює нову іспанську прозу, найуспішнішу з часів появи «Дон Кіхота» Сервантеса!

      Отже, пропонуємо читачеві долучитися до захопливих пригод та інтриг, пройти через лабіринти секретів і пристрастей, що переплелися в майстерній оповіді Карлоса Руїса Сафона, наче уві сні, від якого вам не захочеться прокидатися!

      Присвячується Марії-Кармен, “a nation of two”[1]

      Дія перша

      Місто проклятих

1

      У пам’яті письменника назавжди зберігається той день, коли він отримує трохи грошей чи бодай похвалу за своє оповідання або роман. Він ніколи не забуває про ту мить, коли солодка отрута гордині проникає йому в кров і він починає вірити в те, що ніхто не помітить відсутності в нього таланту й літературна мрія подарує йому дах над головою, гарячу страву наприкінці дня й те, чого він найпалкіше прагне, – можливість побачити своє прізвище надрукованим на оправленому в картон жалюгідному стосику аркушів, які, поза всяким сумнівом, проживуть довше, ніж він. Письменник приречений навіки запам’ятати цю мить, бо на той час він уже проклятий і його душа має ціну.

      Щодо мене, то мені довелося пережити її в один із далеких днів у грудні 1917 року. Мені було тоді сімнадцять років, і я працював у «Голосі індустрії», захирілій газеті, що животіла в напіврозваленій будівлі, у якій колись була фабрика з виробництва сірчаної кислоти й зі стін якої досі сочилася ядуча пара, що роз’їдала меблі, одяг, душу й навіть підбори черевиків. Та будівля стояла за лісом янголів та хрестів кладовища Пуебло-Нуево, і здалеку її силует зливався із силуетами усипальниць, що вирізнялися на тлі обрію, де стриміли також сотні фабричних димарів, утворюючи постійні червоно-чорні сутінки, які нависали над Барселоною.

      Того вечора, коли моє життя повернуло на інший курс, заступник головного редактора газети дон Басиліо Мораґас зволив перед самим закінченням робочого дня покликати мене в темну комірчину, що була в самій глибині редакції й іноді правила за кабінет, а іноді – за місце для куріння гаванських сигар. Дон Басиліо був чоловік із лютим виразом обличчя та пишними вусами, що не бажав терпіти будь-яку анархічну самодіяльність і був прихильником теорії, згідно з якою надмірне застосування прислівників та дієприкметникових зворотів свідчило про спотворений смак і про нестачу вітамінів в організмі того, хто їх застосовував. Коли він помічав за якимсь редактором схильність до квітчастої прози, то доручав йому протягом трьох тижнів лише складати повідомлення про смерть. Якщо після такого покарання винний знову брався за своє, він навічно засилав його у відділ інформації для домогосподарок.

      – Доне Басиліо, ви мене викликали? – боязко запитав я.

      Заступник головного редактора подивився на мене скоса. Я заглибився в кабінет, який смердів тютюном і потом, і чекав подальших розпоряджень. Дон Басиліо не помічав моєї присутності й з червоним олівцем у руці далі перечитував якусь статтю, що лежала на його письмовому столі. Протягом кількох хвилин заступник головного редактора нещадно калічив текст своїми виправленнями та скороченнями, лаючись крізь зуби так, ніби мене там не було. Не знаючи, що робити, я побачив біля стіни стілець і зробив такий рух, ніби зібрався сісти.

      – Хто

1

Нації з двох людей (англ.) (Тут і далі прим. пер.).