Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд

у тиху ніч він так ударяв ним по воді, що було чути за чверть милі, не менше. Перетинчасті задні лапи були удвічі більшими, ніж у його пари, і на всю колонію він славився як найшвидший плавець.

      Уже вночі, коли Сіра Вовчиця й Казан повернули на північ, Щербатий Зуб піднявся на вершину гаті, струсив із себе воду й подивився вниз, щоб переконатися, чи йде за ним його армія. Під зорями від руху багатьох тіл схлипнула на великому ставку вода. Деякі старші бобри піднялися до Щербатого Зуба й собі стали дивитися. Тоді старий патріарх пірнув у вузький потік на іншій стороні греблі. За ним у зоряному сні посунули шовкові постаті переселенців. По одному, двоє, троє, дорослі й малі, перелізли вони через греблю й легко та швидко почали свій сплав униз за течією. Наймолодші швидко гребли, щоб не відставати від старших. Їхній голова Щербатий Зуб плив попереду сорока інших; за ним його дорослі працівники й бійці; позаду – матері й діти.

      Усю ніч бобри просувались уперед. У цей час у густому верболозі схоронилася видра – їхній смертельний ворог, небезпечніший навіть за людину. Видра народжена рибоїдом, оскільки ж боброві гаті зупиняють рибу, що пливе на нерест, то видра знає: де багато бобрів, там завжди мало риби. Чи це природа підказала їй таку закономірність, чи вона своїм розумом дійшла до цього умовиводу – ваги немає. Важливо те, що це природні вороги. Правда, видра не в змозі впоратися з численним ворогом безпосередньо, тому руйнує їхні греблі, що, своєю чергою, призводить до знищення й бобрів. От у цій кровній ворожнечі – так визначила сама природа – знайшлося місце й для Казана й Сірої Вовчиці.

      Десять із лишком разів за ніч Щербатий Зуб зупинявся, щоб дослідити запаси їжі вздовж берегів річечки. У двох-трьох місцях знайшлося багато дерев, та от греблю там звести було б важко. Його чудові інженерні інстинкти виявилися сильнішими за потребу їсти тут і зараз. І коли щоразу він знову йшов уперед, жоден бобер не ставив під сумнів його рішення. На ранковій зорі вони перетнули згарище і прийшли до краю болота, що правом займанщини належало Казанові й Сірій Вовчиці. Скрізь по своєму маєтку вони полишали власні сліди. Але Щербатий Зуб був істотою води, а нюх у його племені розвинений погано. Там, де струмок поплив лісом, бобер уповільнив рух, утім просувався далі. Трохи нижче від дому Казана й Сірої Вовчиці він зупинився, видерся на берег і випростався, балансуючи на своїх перетинчастих лапах і широкому хвості. Саме тут він знайшов ідеальні умови. Через вузький струмок легко було побудувати греблю, а вода могла б затопити велику площу, де росли тополі, берези, верби й вільхи. Високі дерева зусібіч захищали місцину, тож зими мали бути теплими. Щербатий Зуб швидко дав своїм послідовникам зрозуміти, що саме тут буде їхній новий дім. По обидва боки потічка в найближчому лісі закомашіли прибульці. Малята відразу з жадібністю почали гризти ніжну кору верб і вільх. Старші бобри – а кожен з них тепер був інженером – схвильовано досліджували місцевість, раз по раз кидаючи в рот трохи кори.

      Цього