Бродяги Пiвночi (збірник). Джеймс Кервуд

даним їй від природи замість утраченого зору, розуміла, до чого все йде.

      Щодня ставало тепліше: удень на сонці сніг навіть підтавав. Від часу битви біля мертвого лося минуло вже два тижні. Поступово зграя просувалась у східному напрямку, аж доки опинилася за п’ятдесят миль на схід і двадцять на південь від старої оселі Казана й Сірої Вовчиці під вітроломом. Більш ніж будь-коли вовчиця почала журитися за їхнім старим лігвом під поваленими деревами. Сонячне світло й тепле повітря провіщали справжню весну; а для Сірої Вовчиці це ще й був час, коли з усього було зрозуміло, що вона скоро вдруге стане матір’ю.

      Але її зусилля завести Казана назад були марні, і, попри її протест, він щодня вів зграю ще трохи далі на південний схід.

      Інстинкт спонукав чотирьох гаскі рухатися саме цим курсом. Вони недовго прожили серед дикої природи й досі потребували людини, а людина була саме там. У цьому напрямку, не так далеко від них, було поселення Компанії Гудзонової затоки, де служив їхній покійний господар. Казан цього не знав, та от одного дня сталося те, що нагадало йому про колишнє життя, про давні потреби, і це зробило прірву між ним і Сірою Вовчицею ще більшою.

      Вони саме зійшли на верхівку пагорба, коли щось змусило їх зупинитись. Це був чоловічий голос! Він пронизливо викрикував те саме слово, що колись так часто змушувало клекотати кров у Казанових жилах: «Гійє! Гійє! Гійє!» З пагорба вони дивилися вниз на відкриту рівнину, де команда з шести собак везла вперед сани, а за ними біг чоловік, через крок підганяючи псів: «Гійє! Гійє! Гійє!»

      Тремтячи й не знаючи, як їм бути далі, чотири гаскі й вовкопес стояли на верхівці пагорба. Сіра Вовчиця тим часом коцюбилася десь позад них. Доки чоловік і собаки не зникли з очей, вона й не поворухнулася. Та тільки саней не стало видно, як вони побігли до свіжої колії й почали схвильовано й зі скавулінням її обнюхувати. Десь із милю чи й дві Казан і його зграя йшли безбоязно за саньми наслідці. Сіра Вовчиця, трохи від них відставши, бігла за ярдів двадцять праворуч від людського сліду. Ненависний людський запах змушував швидше текти кров, баламутив їй розум. І тільки любов до Казана й та безмежна до нього довіра спонукали її перебувати поблизу.

      На краю болота Казан зупинився і звернув зі сліду. Він усе ще горів бажанням піти далі, та в ньому прокинулася стара незнищенна підозрілість – спадок від його предка вовка. Сіра Вовчиця радісно заскиглила, коли він повів усіх у ліс. Вона наздогнала його й бігла далі вже пліч-о-пліч.

      Сніг швидко танув, перетворюючись на «кашку». Оцей талий мокрий сніг провіщав весну – час, коли люди покидають дикі місця. Тепер Казан і його товариші були десь за миль тридцять від поселення й дуже скоро почали відчувати присутність у цих місцях людини і її жвавий рух дикими просторами. За сто миль звідусіль мисливці везли свій хутровий добуток за останню зиму. Зі сходу й заходу, півдня й півночі всі стежки вели до поселення. Собача зграя була тепер наче піймана в тенета цих