Співдружність. Енн Патчетт

це лише тепер, коли голови всіх присутніх поверталися в його напрямку. Якась жінка, довга та засмагла, немов палиця, стала у нього на шляху.

      – Ось де вона! – вигукнула жінка і нахилилася, щоб поцілувати світлі кучері, які хмаркою оточували голівку дитини і на яких після поцілунку з’явилася пляма винного кольору від помади.

      – Ой! – збентежено вигукнула жінка і спробувала витерти пляму рукою, від чого мала перекривилася так, що стало ясно: вона зараз от-от заплаче. – Що ж це я накоїла?! Ви ж не скажете Фіксу, що то я, правда?

      Казенсові неважко було це зробити. Він ніколи не бачив тієї смаглявки раніше.

      – А ось і наша дівчинка, – промовив якийсь чоловік, усміхаючись малій та поплескуючи Казенса по плечі. За кого вони його мали? Ніхто не питав у нього, хто він. Єдиним, хто його знав, був Дік Спенсер, але він уже пішов. Поки Казенс повільно пробирався до кухні, його не раз зупиняли та оточували гості. «Ой, дитятко, – лагідно казали вони, – погляньте, яка гарненька дівчинка!» Зусібіч на нього сипалися вітання та слова захоплення. Дівчинка справді була гарненька, він і сам тепер це бачив тут, при світлі. Ця дитина більше скидалася на матір – світла шкіра, широко посаджені очі – це було всім очевидно. Копія Беверлі! Він підняв її трохи вище на зігнутій бубликом руці. Вона розплющила і знову заплющила свої блакитні оченята, немовби перевіряючи, чи він усе ще тримає її на руках. Очевидно, маленька почувалася з ним так само зручно, як і його власні діти. Він умів тримати немовлят на руках.

      – Зразу видно, що ти їй подобаєшся, – сказав якийсь чоловік із револьвером у наплічній кобурі під пахвою.

      У кухні сиділи кілька жінок і курили. Вони загасили недопалки у паперянки з-під напоїв, тим самим показуючи, що вже йдуть. Їм уже нічого було робити, лише чекати, коли їхні чоловіки зберуться йти додому.

      – О, манюня! – промовила одна з жінок, і всі інші втупилися в Казенса.

      – Де Фікс? – запитав він.

      Одна з них стенула плечима:

      – Не знаю. Ти мусиш уже йти? Давай, я її візьму, – вона протягнула руки до дитини.

      Утім, Казенс не мав наміру залишати її незнайомим.

      – Я пошукаю Фікса, – відповів він і рушив назад.

      Казенсові здавалося, що він уже понад годину нарізає кола домівкою Кітінґів – спочатку шукаючи немовля, а тепер – Фікса. Він знайшов його на галявині за будинком у компанії священика. Дівчини священика вже не було. Там узагалі вже було менше народу, як і всередині. Сонячне світло, що з небосхилу пробивалося через крони апельсинових дерев, значно потьмяніло. Він побачив на дереві один-єдиний апельсин, який чомусь на диво вцілів після істерії з приготуванням соку, став навшпиньки, ледве не впустивши немовля, і зірвав його.

      – Господи, – підвів голову Фікс. – Де ти був?

      – Тебе шукав, – відповів Казенс.

      – Я був тут увесь час.

      Казенс хотів зауважити йому, що він міг би й сам пошукати його, але вирішив змовчати.

      – Але коли я пішов, ти був у іншому місці.

      Фікс підвівся, потім безцеремонно, без будь-яких ознак вдячності, забрав