Звитяга, слава і любов. Ганна Рось

Та щоб осавулом стати треба попотіти добре, скільки верст проскакати, скільки ночей недоспати, скільки пороху понюхати, скільки ворогів порубати! А ви що? Тільки навчились шашкою розсікати, вже – осавулом стане, – махнув рукою дід Яким.

      – Не кажи дід, ми вже пройшли іспит, – замітив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висоті.

      – Що ви там пройшли, то ж під Жовтими Водами репетиція була, якби реєстрові козаки, котрі були на службі у Речі Посполитої, не стали на бік Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би крові пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пісню заспі-вуй! – командував дід.

      – Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – затягнув Трохим.

      – Лях[6] ошуюю, – кричав дід, – іще ззаду підступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!

      

      Гликерія помішувала в казанку галушки та пробувала на сіль. Їй ще не було і сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям під яскравою квітчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

      Гликерія сполоснула руки після муки та почала різати зелену цибульку, зірвану з грядки.

      – Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марічка, а потім підеш в балку, – умовляла Гликерія дочку.

      – Він ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп діда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його і дайте йому це розтирання, – попросила Марічка.

      – Дам, дочка. Дід Яким добрий козак! А як він твою бабусю любив. Стільки битв пройшов дід Яким, скільки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вік, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, – перехрестилась на ікони Гликерія. – Марічка, ти довго не ходи, скоріше повертайся.

      – Наберу збору і повернуся. Багато поранених козаків, та ще й ляхів полонених, багато трав треба, – зітхнула дочка.

      – Ти усіх лікуєш, і наших, і полонених, добра твоя душа.

      – Вони ж хворі, немічні, собаку й ту жаль, а то людина, – міркувала Марічка.

      – Якби вони так само вважали, то і не було би цієї війни, – зітхнула Гликерія.

      Марічка взяла корзину і вийшла на подвір'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з білосніжними, схожими на розкидані пластівці хмарками. Марічка пішла за хутір, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тік струмок, тому в низині приживалися вологолюбні рослини, а ті, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дівчина часто ходила сюди збирати лікувальні трави, котрими рясно обдаровувала земля. «Ось деревій, овечий язичок, нарву, стане в нагоді від кровотеч й для загоєння ран», – Марічка зірвала оберемок зелених ніжних листочків і поклала в корзину. «Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лікувати», – сказала дівчина, акуратно обриваючи листочки з гілки.

      Ступаючи по стежинці, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.

      – А

6

Лях – поляк (устар.)