Звитяга, слава і любов. Ганна Рось

ода козачка поралася біля печі. Вранці її чоловік, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, і ось вже запашна юшка доходила у печі. У вікно заглядало привітне травневе сонце, освітлюючи куточок, де зберігалося кухонне начиння: глиняні глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник і дротове сито для просіювання борошна. Поруч, зліва на стіні, висів мисник[1] для святкового посуду. В хаті у Гликерії завжди було чисто, стіни вибілені і розмальовані кольоровою глиною, утикані квітами і ароматними травами. У кутку над образами і на вікнах висіли вишиті рушники. А у вікна заглядали червоні маки і разом з ними фіолетові та жовті півники.

      – Марічка, принеси води, – позвала Гликерія дочку, – поквапся, мені треба тісто на галушки замішувати, юшка майже готовий.

      – Зараз, мамо! – відповіла Марічка і, залишивши сапку в городі, пішла мити ноги, щоб взути свої улюблені червоні черевички.

      – Ой, іще ноги миє, – сказала мати, – не можеш до криниці збігати, не взуваючись?

      – Мама, а раптом там козаки, а я боса, – зніяковіла Марічка.

      – Куди там, козаки, рано тобі ще про козаків думати.

      – А вам же теж було шістнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.

      – Згадала, то коли було! Твій батько мені проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч і невисокий, – засміялася Гликерія, – але міцний, що дуб. Давай, біжи, біжи, та не мели там з козаками, неси воду скоріше.

      Марічка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрічку, вставила під неї коло лівого вуха ніжну білу дібровну вітряницю і пішла, взявши коромисло і відра. Вона не йшла по вулиці, здавалося, пливла, як лебідка. Струнка, немов берізка, в білій вишитій блузці, червоній тонкого сукна спідниці. А на шиї – до десяти ниток різних бус, а ще хрестик на суворої нитці і образок Богородиці.

      – Здорова була, баба Ганя, – поздоровалася Марічка зі старою сусідкою, – і вам води принести?

      – Дякую тобі, Марічка, мені Тарас приніс. Ти мені краще допоможи курку загнати, перелетіла через паркан окаянна.

      У палісаднику топталася строката курка і клювала дощового черв'яка. Марічка поставила відра, виламала лозину і загнала курку у двір.

      – От спасибі тобі, Марічка, – подякувала сусідка, – компотом тебе пригостити?

      – Ні, дякую, баба Ганя, мені по воду поспішати треба, мати чекає.

      Марічка поквапилася до криниці. Неподалік від колодязя під високим в'язом стояли молоді козаки, а поруч з ними на пеньку сидів старий дід Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвіт, козак неповних дев'ятнадцяти років, спритно махав двома шаблями.

      – Козак молодий, а вправність стара. Молодець! Перший козак здав іспит, другий, готовсь, – командував дід.

      Данило передав шаблю Трохима Лисиці своєму другові та ровеснику Пахому Гордієнко.

      – Лях ошуюю, – кричав дід, – куди розвернувся! Я казав зліва, а ти одесную повертаєшся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк[2]. Передавай шаблі наступному.

      – Дід, ти можеш просто виражатися? – розсердився Пахом. – Ошуюю, ошуюю.

      – Ти на рожон не лізь, молодий ишо. Ти учись у старої гвардії, – говорив дід, набиваючи люльку тютюном.

      Пахом передав шаблі Трохиму Лисиці, дев'ятнадцяти років, і той спритно почав обмахуватися ними.

      – Ні, ні, не годиться! – закричав дід Яким. – Що ти, як дівка на виданні лозою від мух косно[3] відбиваєшся. Треба темп дотримуватися. Співай зі мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся. І швидше.

      – Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, – підхопили козаки.

      Трохим вправно махав шаблями в такт пісні.

      – О, зовсім інший кисіль, – сказав дід. – Пахомка, бери шаблі, друга спроба, ти вже потщися[4], не підведи, козак.

      Тут козаки побачили Марічку, яка несла коромисло.

      – Ти що, Данило, плямами зашарівся весь? Дивись, долоні спітніють, шаблю урониш, – попередив дід. – Так, не дівка – вогонь, ладна, руката, ліпша на хуторі, вся в матір, така ж травниця. І бабка їх була травниця. Ой, як я за нею, немов вуж увивався. Жаль, Уляна молодою загинула від руки османця.

      – Данило, дружище, ти що обімлів? Ляхів в бою не боявся, а дівки злякався? – шепнув Пахом.

      – Марічка, здорова була! – крикнув Трохим, поправляючи золоті пасма волосся. – Куди йдеш?

      – Здоровенькі були козаки, – посміхнулась Марічка, – доброго здоров'я, дід Яким.

      – І тобі не хворіти. Ти би мені, Марічка, якесь розтирання дала для кісток, – попросив дід Яким.

      – Приходьте, дідусь, сьогодні на суп з галушками, мати варить, я вам і розтирання дам, – запрошувала Марічка.

      – Ой, спасибі, тобі, молодиця, уважила діда, прийду, обов'язково прийду.

      – Як там Остап Шмат себе почуває? –

1

Мисник – полиця для посуду.

2

Бирюк – ведмідь.

3

Косно – повільно.

4

Потщися – постарайся.