Щира шахрайка. Емілі Локгарт

вона дуже замало, одягу також було обмаль, а її зуби були виправлені.

      Джул знала, що вона не схожа на тих жінок. Вона ніколи не виглядатиме, як вони. Але вона була усім, чим були ті героїні, а в деякому сенсі навіть більшим.

      Вона також знала й це.

      Вона дісталася третього бару в Кабо і шмигнула всередину. Бар був умебльований дерев’яними столами, а на стіні висіло риб’яче опудало. Більшість відвідувачів були американцями, які напивалися мов свині після дня спортивної риболовлі. Джул швидко попрямувала вглиб зали й, озираючись через плече, зайшла до чоловічого туалету.

      У ньому нікого не було. Вона вмостилась у кабінці. Донован нізащо не шукатиме її тут.

      Сидіння унітазу було мокре і заляпане жовтим. Джул, покопирсавшись у валізі, знайшла чорну перуку – лискучий «боб»[5] із чубком. Вона натягла перуку, стерла помаду, нанесла темний блиск для губ та припудрила носика. Поверх білої футболки вона вдягнула чорний кардиган і застебнула усі ґудзики.

      Зайшов хлопець і скористався пісуаром. Джул нерухомо стояла, тішачись, що вбралася в джинси й важкі чорні чоботи. У нижньому кутку кабінки можна було побачити лише підошву та край валізи.

      Зайшов наступний хлопець і скористався кабінкою поруч із Джул. Вона подивилася на його черевики.

      Це був Донован.

      То були його брудні білі крокси[6]. То його подібні до лікарняних штани «Playa Grande». Кров пульсувала у вухах Джул.

      Вона тихесенько підняла валізу з підлоги, тримаючи її так, аби він не побачив, і стояла нерухомо.

      Донован змив, і Джул почула, як він почалапав до умивальника. Він відкрив воду.

      Зайшов іще один хлопець.

      – Можна позичити твій телефон? – запитав Донован англійською. – Швидкий дзвінок.

      – Хтось відгамселив тебе, приятелю? – той хлопчина мав американський акцент, каліфорнійський. – Маєш такий вигляд, наче тобі добряче перепало.

      – Я в порядку, – відповів Донован, – мені лише потрібен мобільний.

      – З нього не можна телефонувати, тільки писати повідомлення, – сказав хлопець. – Мені треба до своїх друзяк.

      – Я не збираюсь його красти, – мовив Донован. – Мені треба лише…

      – Я сказав ні, зрозумів? А тобі всього найкращого, приятелю, – хлопець пішов, навіть не посцявши.

      Доновану був потрібен телефон, бо він не мав ключів від машини й хотів, щоб його підкинули? Чи тому, що він хотів зателефонувати Ноа?

      Він тяжко зітхнув, наче йому боліло. Більше воду він не відкривав.

      Зрештою він пішов.

      Джул опустила валізу на підлогу. Вона струсила руками, прагнучи відновити кровообіг та вигнула руки за спиною. Досі стоячи у кабінці, вона полічила гроші, песо й долари. Відкрила пудреницю і перевірила перуку.

      Остаточно переконавшись, що Донован подався геть, Джул упевнено вийшла з чоловічого туалету, наче то була якась дрібничка, і попрямувала на вулицю. Ззовні вона протиснулася крізь натовп гульвіс, вийшла за ріг і зрозуміла, що їй пощастило.

5

Коротка зачіска.

6

Гумове взуття на кшталт капців.