Таємна історія. Донна Тартт

відкинувся на спинку крісла й випробувально подивився на мене своїми водянистими запаленими очима.

      – Ви знаєте, – почав він, – за останні десять років я виробив у собі звичку відмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому.

      – Я знаю, сер, – поквапився відповісти я. Адже просторікування доктора Роланда про «вироблення в собі звичок» могло тривати півгодини й більше. – Я все розумію. Просто в мене склалися надзвичайні обставини.

      Він подався вперед і прокашлявся:

      – Ну й що це за такі обставини?

      Руки, які він склав переді мною на стільниці, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий відблиск навколо кісточок пальців. Я не міг відірвати від них погляду. Я будь-що потребував десяти-двадцяти доларів, страх як потребував, але завітав до нього, так і не вигадавши причини.

      – Навіть не знаю, – відповів я. – Просто дещо сталося.

      Співрозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечі замашки доктора Роланда – це просто фасад; мені ж він видавався абсолютно справжнім, хоча вряди-годи, заскочивши вас зненацька, він міг виявити неочікувану проникливість (переважно таку, що не стосувалася вашого конкретного питання), яка свідчила про те, що десь там, у каламутних глибинах його свідомості, все ще гули пристрої раціональних процесів.

      – Машина, – осяяло мене. Її в мене не було. – Потрібен ремонт.

      Я не чекав, що він розпитуватиме далі, але доктор Роланд помітно пожвавився.

      – Що ж сталося?

      – По-моєму, трансмісія барахлить.

      – Двопотокова? З повітряним охолодженням?

      – З повітряним охолодженням.

      Я переминався з ноги на ногу, бо мені не подобався напрям, у якому збочувала розмова. Я ні грама не тямлю в машинах і заледве вмію навіть перевзути колесо.

      – Що, синку, розжився на шість циліндриків?

      – Так.

      – Мене це не дивує. Молодь аж труситься за ними.

      Я гадки не мав, що на це казати.

      Він висунув шухляду й почав у ній порпатися, дістаючи з неї одну за одною речі, підносячи їх до очей і кладучи назад.

      – Коли летить трансмісія, – говорив він, – спускайтеся на дно, кажу я. Особливо якщо шестициліндровий двигун. Машину можна сміливо тягти на звалище металобрухту. Ну от візьми мене. Я маю дев’яносто восьмий «олдсмобіль», «рідженсі-бруем», уже десять років. Регулярний техогляд, новий фільтр кожні півтори тисячі кілометрів, кожні три тисячі – заміна оливи. І він не їздить – літає. Та дивись охайніше з цими СТО в місті, – різко закінчив він.

      – Прошу?

      Доктор Роланд нарешті знайшов свою чекову книжку.

      – Тепер тобі треба сходити в бухгалтерію, але з цим має все бути гаразд, – промовив він і заходився щось старанно заповнювати. – Дехто в Гемпдені, коли бачить, що має справу зі студентом, бере з нього подвійний тариф. Найкраще було би звернутися до «Рятівного ремонту» – вони, звісно, ще ті новонавернені євангелісти, але все одно пильнуй, бо обдеруть як липку.

      Він вирвав чек із книжки й передав його мені. У мене тьохнуло