Таємна історія. Донна Тартт

дня мене спіткав напад дежавю, коли Джуліан прочинив двері достоту як минулого разу, залишивши вузьку шпарину та обачно визирнувши крізь неї, немовби в його кабінеті щось чудесне потребувало захисту і його було потрібно вартувати й берегти від чужих очей. Протягом наступних місяців я добре вивчу це відчуття. Навіть зараз, коли вже минуло багато років, звіддаля, інколи вві сні я все ще стою перед білими дверима й чекаю на нього, як на казкового брамника: невмирущого, уважного, пустотливого, мов дитина.

      Роздивившись, хто до нього прийшов, він прочинив двері трошки ширше, ніж раніше:

      – А це знову наш пан Піпін? Вгадав?

      Я не став його виправляти.

      – Так і є.

      Джуліан роздивлявся мене якусь мить.

      – Ви знаєте, що у вас чудове ім’я? Колись Францією правили королі на ім’я Піпін.

      – Ви зараз зайняті?

      – Для нащадка французького престолу я завжди вільний. Ви ж нащадок? – приязно поцікавився він.

      – Боюся, що ні.

      Він засміявся й процитував грецьку епіграму про небезпечну чесноту щирості, а потім, на мій превеликий подив, відчинив двері та запросив мене всередину.

      Це була прекрасна кімната, геть не схожа на кабінет, і то набагато більша, ніж могло видатися зовні. Біла, простора, з високою стелею та накрохмаленими шторами, що їх зараз ворушив вітерець. У кутку, неподалік низької книжкової полички, стояв великий круглий стіл, захаращений чайничками та грецькими книжками. І всюди нас оточували квіти: троянди, гвоздики, анемони – в нього на письмовому столі, на журнальному столику, на підвіконнях. Особливо ароматними здавалися троянди. Їхні пахощі густо висіли в повітрі, змішуючись із відтінками бергамоту, чорного китайського чаю і слабкою чорнильною домішкою камфори. Глибоко зітхнувши, я аж захмелів. Куди б не глянув, мені обов’язково вбирало очі щось красиве: східні килими, порцеляна, мініатюрний живопис, схожий на ювелірні прикраси, – сліпучий калейдоскоп, що приголомшив, наче я потрапив в одну з тих візантійських церковок, простих знадвору, а всередині схожих на райську писанку з позолоти й смальти.

      Джуліан вмостився у фотелі під вікном і запросив мене присісти також.

      – Гадаю, ви прийшли в справі курсу грецької мови? – запитав він.

      – Так.

      Його очі здалися мені добрими, відвертими, скоріше сірими, ніж голубими.

      – Семестр уже давно почався.

      – Я хотів би знову її вивчати. Не годиться все так кидати після двох років.

      Джуліан вигнув брови – сильно, лукаво – і подивився якусь мить на свої складені руки.

      – Я чув, що ви з Каліфорнії.

      – Так, це правда, – трохи подивовано відповів я.

      Хто ж йому розказав?

      – У мене із Західного узбережжя знайомих практично немає. Навіть не знаю, як воно там ведеться. – Джуліан здавався замисленим та чомусь стурбованим. – Чим ви займалися в Каліфорнії?

      Пішли теревені ні про що. Помаранчеві сади, кінозірки-невдахи, коктейльні посиденьки біля басейну у світлі ламп, сигарети,