Княгиня і хан. Валентин Чемерис

де її коханий мав стати удільним князем, а вона – княгинею, заплескала в долоньки – так їй сподобалось містечко, обнесене ровом і дерев’яною огорожею.

      – Як тут гарно-красно! – вигукувала захоплено.

      – І життя наше буде так само красним, – пригорнув князь Федір кохану.

      Спершу так і було. Тамтешній люд був певен, що Сирін – райська птиця-діва, що має людську подобу й солодкий голос, птах радощів, успіху і слави, не деінде, а в їхньому краї живе. Це про нього літописи писатимуть: «Птица, глаголемая сиринес, человекообразна, суща близ святого раю… ея же нарицаютъ райскую птицу сладости ради песен ея».

      Сирін і мешкала буцімто у їхньому краї та зачаровувала усіх своїм співом, що в людей викликало гарний настрій, радість і щастя, хоч побачити її могли тільки щасливі та радісні люди. Не кожному пощастить побачити Сирін, адже птаха так само швидко зникає, як слава чи успіх. Та в граді Красному багато хто глаголили і присягалися, що вони в живі очі бачили оту птаху Сирін, тому вони й щасливі у своєму краї, в городку Красному на Осетрі.

      Князь Федір запевняв княгиню свою, що й вони ось-ось побачать Сирін. Вона показується на очі лише щасливцям, а вони ж щасливі в любові своїй. Прокидалась Євпраксія не рано, але й не дуже пізно, коли сонечко вже вставало за лісами та осявало першими променями річку і град Красний. Вона тихо, радо посміхаючись, кликала: «Федю, Федю…» Кликала, хоча й знала, що князя вже немає, він встає рано й одразу ж іде клопотатися своїми княжими справами.

      Як завжди, в теремі вже пахло свіжоспеченим хлібом.

      Млосно потягнувшись, гукала прислужниць. В опочивальню, ніби чекали цього, вбігали юні дівчата, несучи на руках сорочку з тонкого шовку, синю спідницю-поньову (так вона звалася химерно), пишний короткий сарафан-навершник із яскравого оксамиту.

      – Яка ти гарна, княгине! – крутилися навколо неї дівчата. – Наче тя хто намалював… Скажи, скажи, княгинюшко, як нам такими вродливими стати?

      – Авжеж, скажу, – посміхалася княгиня. – Та ви теж гарні…

      Так і минали роки, безперечно щасливі. Хоча які роки? Прожила Євпраксія з князем Федором рік, народила дитинча – синочка пухкенького. Іванком його назвали – князь був неймовірно радий і не знав, як і дякувати княгині, що подарувала йому спадкоємця.

      Здавалося, так буде завжди – у щасті й затишку. Іванко швидко ріс, на ноги якось непомітно зіп’явся. От-от побіжить… Молода княгиня не могла нарадуватися своєму первістку, пестила його, гралася з ним та все наспівувала синочку пісеньок, що їх із дитинства пам’ятала – про сіренького вовчика, про кота-воркота.

      Ой ходить сон коло вікон,

      А дрімота коло плота.

      Питається сон дрімоти:

      «Де ж ми будем ночувати?»

      «Там ми будем ночувати,

      Де хатина теплесенька.

      Там ми будем ночувати,

      Мале дитя колисати».

      Ходить сон коло вікон,

      А дрімота коло плота.

      Дитя буде спати,

      А я буду йму