Княгиня і хан. Валентин Чемерис

голови. На Полтавщині дівчата заплітали волосся у дрібні кіски («дрібушки»). У коси часто вплітали вузьку яскраву стрічку, шнурок («кісник», «стьожку», або ще – «красну красу»).

      І ось наставав дівич-вечір… (Дівичем – сьогодні вже напівзабуте, колись таке колоритне слівце – називали й того хлопця, хто беріг свою невинність.) А вже дівич-вечір – обрядова вечірка молодої напередодні весілля, прощання з дівуванням.

      Коли дівчина збиралася заміж, на дівич-вечорі, і відбувалося обрядове розплетення коси нареченої.

      Розплітаючи нареченій косу, її подружки співали пісень:

      На ріки, слізоньки, на ріки,

      Розплели кісоньку навіки.

      Ріками слізоньки, ріками

      Розплели кісоньку руками…

      У піснях оспівувалася жалоба за косою, як символом дівування:

      Ой, просо, просо,

      Ти ж моя золота руса косо,

      Не рік я тебе кохала,

      Щосуботоньки змивала,

      Щонеділеньки вбирала,

      А за день стеряла…

      На дівич-вечорі дівчата-подружки нареченої вили гільце: деревце або гілку сосни оздоблювали квітами та стрічками. Гільце символізувало незайманість, красу і молодість та було окрасою дівич-вечора, символом прощання з дівоцтвом.

      Зібрався дівич-вечір і в Євпраксії, на якому подруги розплели їй косу дівочу. А розплітаючи косу, співали весільних пісень – радісних і трохи сумовитих. Як і годиться нареченій на дівич-вечорі, Євпраксія ронила світлі сльози, прощаючись зі своїм дівоцтвом.

      Розплітання коси символізувало для дівчини завершення попереднього (звичайно ж, безтурботного дівочого життя) це ще звалося «прощанням із красною красою», як звалася барвиста стрічка, що її вплітали в дівочу косу.

      А потім починалося найдраматичніше дійство дівич-вечора – молодій відрізали косу. Це було ритуальне дійство. За цим ритуалом наречена мала вириватися і не давати відрізати косу, але за третім разом скорялася. Від тієї миті, як відрізали косу, дівчина-наречена переходила у стан заміжньої жінки. Її вбирали в жіноче вбрання, а вона збирала волосся у жмут, запиналася хусткою або вдягала очіпок. (Виходити без нього межи люди для жінки вважалося непристойним.)

      Цей обряд звався покриванням та був завершальним у домі нареченої. Після цього молодий забирав молоду до свого дому вже як свою жону-дружиноньку…

      Сказання друге

      Мунгали ідуть!

      Князював тоді в Рязані Юрій Інгварович, син варяга, але вже русич. Кажуть, він був удатним воїном, розумним правителем, розважливо-поміркованим політиком. І не з тих, хто гарячковито, рубає з плеча. І сина свого Федора теж виростив відважним, але – розсудливим, який спершу думає, а потім чинить. Любив Юрій Інгварович сина, як у Рязані казали, зело. Нічого для нього не шкодував і ніколи йому не перечив, даючи волю. Знайшов Федір десь чи не в Київській Русі собі наречену – весілля відмінне йому влаштував. На всю Рязань. Шість днів весільчани пили й гуляли, співали й танцювали та молодого княжича з його вибраницею зело віншували. А на сьомий день, коли гості ще здається й не нагулялися вдосталь, князь слово взяв.

      – Сину мій, княжиче Федоре, пора тобі вже князем ставати і в граді своєму