Княгиня і хан. Валентин Чемерис

й відповісти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвінкий):

      – Та що це я кажу? Які острови Блаженні, бодай там і рай земний! Та ще десь на краю світу? Як у нас іноді кажуть, у чорта на болоті. Може, там і краще жити, як деінде, але найкраще жити в рідній стороні, вдома. А як на мене – так у Рязані нашій. От заберу тебе, голубко моя, в нашу Рязань, і ми так заживемо! Куди тим островам Блаженним!

      Євпраксія сміялася щасливо (аж самій не вірилося, що вона така щаслива).

      – А після островів Блаженних, це вже як народилася, в Умані я була. У своїй рідній Умані, що для мене теж – блаженний край. І тебе виглядала-ждала. Ждала-виглядала, хоч і не знала я, де ти, в якій Рязані. Хоч і не відала, який ти, бо тебе ніколи до того не бачила, але вірила, що ти є у цьому світі – найкращий у світі білому, любий мій княжичу…

      – І виглядала мене?

      – Атож. Я ж бо знала, що мій милий-чорнобривий у Рязані, що він ось-ось до мене прилине, соколик мій ясний. Як добре, що батько мій, коли нам почали аж надто загрожувати кочовики, запросив помочі у твого батька. А твій батечко прислав тебе з Рязані з дружиною помогти нам відбитися від клятих кочівників! Ми з вашою поміччю і від кочівників відбилися, і я тебе нарешті зустріла.

      – А я тебе, лебідонько моя… Досі в мене ще ніколи не було такого вдатного походу. Але додомоньку, у Рязань свою, я повернуся лише з тобою.

      Весілля після всіх перемовин і домовленостей між батьками молодої та молодого вирішено було справляти в краю молодого, в Рязані. Князівство там велике і славне, тож і весілля теж на славу вийде. І вже спорядили весільний поїзд, і повіз він молоду, її подруг та дружок у незнану їм Рязань. Земляки проводжали Євпраксію далеко за міські стіни Умані, співали і танцювали. І так веселилися, що й молода, дивлячись на них, усміхнулася. Правда, й слізка накотилася світла та наче сонячна. Молоду лякала не так дорога (весільний поїзд охороняла сотня вершників із княжої дружини) – як незнана Рязань, де вона з роду тата-неньки має перейти в рід княжича Федора, чоловіка свого, з уманської княжни стати рязанською княгинею на ймення Євпраксія Рязанська.

      У Рязані вона проживе всього лише шість днів – рівно стільки, скільки в Рязані триватиме її з княжичем Федором весілля. Їй тоді солов’ями відтьохкає шістнадцяте літечко, в сімнадцять вона вийде заміж, у вісімнадцять народить сина, у дев’ятнадцять завершить своє земне життя… Але це буде згодом, а тоді, в Рязані, весілля, як співається вже в наші дні, співало і танцювало – весілля в усі часи весілля. І будучина молодятам видавалася чи не веселковою…

      А рязанський княжич лебедем біля вірної лебідоньки своєї ходив, руками, як крилами змахуючи, одказував ячанням лебединим:

      – Де ти була, коли я тебе ще не знав? Чому ти не була в Рязані моїй, де я відразу ж і назавжди б тебе назнав, бо ми створені Господом одне для одного?

      Ой у вишневому садку

      Там соловейко щебетав.

      Додому я просилася,

      А ти мене все не пускав.

      «Ти