Золота осінь Гетьманщини. Валентин Чемерис

ще недавно живі очі потьмяніли, зникла властива йому рухливість.

      Про що він тоді міркував, коли ховався в самотність, як у башту зі слонової кістки? Хоча самотність була для нього нетиповою, тепер він віддавався їй цілими днями, часто протягом дня не змінюючи навіть пози…

      Про що він тоді вперто і тяжко думав, залишилося загадкою. Не виключено, що, відчувши наближення смерті, міркував, кому передати справу, за яку він не жалів «живота свого», як у давнину називали життя.

      Сам міг призначити собі спадкоємця, але… Вибору майже не мав. Власне, вибір був, але вузький та бідний. Синів у царя не було – Петро і Павло померли ще в малолітстві. А його первістка царевича Олексія від Євдокії Лопухіної було страчено з наказу самого Петра. Щоправда, був онук, дев’ятилітній син царевича Олексія, страченого, як уже мовилося, самим Петром, але…

      До онука в Петра були суперечливі почуття: то він проявляв до нього ніжність, турботу і навіть знаходив у ньому якісь здібності, то, наче схаменувшись, був до малого надто підозрілим, вважаючи, що той – яблуко від яблуні далеко не падає, – піде слідами свого батька, а не діда.

      Залишалися дві дочки – Анна і Єлизавета, до них Петро ставився рівно, любив їх зворушливо, але вони були тільки дочками, а не спадкоємцями справи, що вимагала твердої та досвідченої руки. Старшу, Анну, вже тоді було оголошено нареченою герцога Гольштинського, а молодшій Єлизаветі ще не виповнилося й п’ятнадцяти.

      І цар, більше не вагаючись, зупинив вибір на жоні своїй Катерині – недарма ж він зібрався проголошувати її імператрицею та затіяв пишну церемонію коронації.

      З цього приводу один з істориків резонно зауважив: навряд чи Петро виявив державну мудрість у свого «друга сердешного», як він називав Катерину, але в неї, як йому здалося, була одна важлива перевага: його оточення було водночас і її оточенням, і вона, можливо спираючись на це оточення, вестиме державний корабель старим курсом.

      Катерина Олексіївна як дружина імператора мала титул імператриці. Але Петро хотів піднести їй цей титул незалежно від прав, що надавав їй шлюб. Підтверджуючи ці права її на титул, Петро у спеціальному маніфесті не скупився на похвальні слова, оголошуючи, що вона була його постійною помічницею, терпіла незручності похідного життя.

      Але це не були вагомі дані, щоб переконати читачів маніфесту в активній державній діяльності Катерини. Тож Петрові довелося – за відсутності інших – обмежитись одним конкретним прикладом – згадування про участь Катерини у Прутському поході, а все інше було сховано за невиразною фразою про те, що вона, мовляв, була йому помічницею. На той час він уже повністю помирився з дружиною, простивши їй амурні гріхи.

      У 1724 р. Петро разом із Катериною поїхав приймати курс лікування марціальними водами, а в березні весь двір, сенатори, генералітет, президенти колегій, іноземні дипломати вирушили до Москви, щоб узяти участь у церемонії коронації.

      Коронацію було затіяно неймовірно пишною та врочистою.