Золота осінь Гетьманщини. Валентин Чемерис

поки там що, імператор Петро I, здається, вже почав помирати… Катерина полегшено зітхнула, підвелася і швидко вийшла геть.

      Був місяць січень, коли разом з вітром мороз, як казали на Русі, січе. (Лютуватиме він у наступному місяці, тому той і зватися буде лютим.)

      Але як гарно січень буде сікти (і за порозовілі щічки щипати), лютий славно лютуватиме! І всю ніч заметілі-хуртовини местимуть і вітер завиватиме, а на ранок все вщухне і світ білий під саваном зими спочиватиме. Чи не найбільше з усіх пір року Єлизавета любила – хоч як це й не дивно, зиму, що звалася – руською. І завжди з нетерпінням чекала приходу матушки – як у Московії з давніх-давен шанобливо величали зиму.

      Місяці грудень, січень і лютий здавна називали вовчим часом, тому, що Зима (неодмінно з великої літери – Зима) в образі й подобі вовка, нападала тоді на світ і вертіла його своїми гострими зубами. А місяць один тому був січнем, що сік у обличчя й дух забивав, а другий тому лютим, що від холоду й морозу був таки лютий – наче вовк.

      Зима, казали в Московії, подібна до мачузи – злої і нежалісливої – «яре и немилостивее; егда милует, но и тогда казнит; егда добра, но и тогда знобит, подобно трясавице и гладом морит, и мучит грех ради наших…».

      Якщо весна – добра, приязна, то зима – жорстокосерда, зла. Весна «рядится в зеленые, густолиственные уборы, а зима надевает на себя белоснежный покров или саван (вследствие сближения ее с богиней Смертью); и лето, и зима являются со своими слугами и помощниками – с грозами, буйными ветрами, дождями, последняя – со снегом, инеем, метелями, вьюгами и морозами, которые есть сильномогучие богатыри и великаны. Оба они состоят в нескончаемой вражде («Зима и лету – союзу нету»), преследуют друг друга и сражаются между собой точно так же, как день сражается с ночью…»

      Про Зиму та Осінь розповідають, що вони приїжджають на рябих кобилах; з половини листопада Зима встає на ноги, кує морози, стелить по ріках мости і випускає в білий світ підвладних їй нечистих духів, а з 12 грудня ходить у ведмежій шубі, трахкає по дахах хатинок, будить жінок і змушує їх топити печі, а йде вона полем, за нею – вервечками заметілі, іде по лісу, сипле з рукава іній.

      А Зиму уособлює Зюзя – дідок, маленький на зріст, із білим, наче сніг, волоссям і довгою сивою бородою: ходить він босий, з непокритою головою, і носить залізну булаву. Більшу частину ими у лісі товчеться, але іноді заходить у село і веде за собою заметілі, завірюхи, хуги-хурделиці, часом і хуртечку з буранами, віхоли-метелиці, сніговиці завірюшні та хуртовинні…

      Єлизавета зиму зимувала неодмінно у Преображенському. Завірюхи його часто замітали так, що вранці й вибратися із хатинки було не просто, вили білими вовками, товклися по дахах, тріщали деревами. А як вигляне сонечко – мільярдами іскорок засяють білі рівнини…

      Спала незмінно на теплій печі, визираючи вранці в маленьке запічне віконечко, чи завірюхи немає, чи можна вибратися погуляти… Вибігала, на санках спускалася з гірок з селянськими дітьми – вереску було, сміху! Личка ставали червоними, як не бризнуть соком