Золота осінь Гетьманщини. Валентин Чемерис

греблею та піклуванням про свою зовнішність.

      На той час вона поселилася під Москвою в Покровському, полюбляла збирати сільських дівчат, слухати їхні пісні, залюбки водила з ними хороводи де-небудь на галявині під березами.

      Полюбляла, коли на Русі наставали свята, і завжди чекала їх з нетерпінням.

      Масляна взимку, коли всі їли млинці та каталися на санках, Троїця, коли з настанням літа прикрашали ізби й житла зеленню, а в полі «завивали берізку».

      Покрова – осіннє свято врожаю.

      А ще ж Пасха – «світле Христове воскресіння», Різдво і святки з колядуванням і ворожінням. І всюди, де святкували, Єлизавета була попереду, невгамовним заводієм, навколо якої завжди гуртувалися дівчата і хлопці, лунали співи, вертілися в танцях.

      Коли ще малою Єлизавета (тоді просто Лізка) дізналася, що вона, виявляється, царівна, то стрибала, ляскала в долоньки, вигукуючи:

      – А я – царівна! Ага, я – царівна-царівна! Щонайсправжнісінька…

      І до матері:

      – Мамо Катерино, – так вона завжди її називала, – а чому я – царівна?

      – Ти питаєш мене, дочка моя, про надто розумні речі, – мати подумала ще якусь мить, згадала, що вона – цариця і відповіла. – Мабуть, тому ти царівна, дочка моя, що я, твоя мати, цариця.

      – А батько?

      Матінка наче розгубилася.

      – Ну й батько твій… цар. Ось чому ти царівна.

      Батько з цього приводу висловлювався коротко:

      – Чому? Та хоча б тому, що без нас, царів, не було би і держави, а не тільки тебе, царівни. А без царства аж ніяк не можна. Якось мені мій навчитель ще маленькому пояснював: царство є навіть у звірів.

      – То в них лев – цар?

      – Не тільки лев. У кожної козявки є своє царство. Так казав ще якийсь давній грек, забув, як його звали. Але запам’ятав: царство є і в тварин, і навіть у рослин. А про людей годі й казати.

      Відтоді Єлизавета часто питала – вигукувала:

      – Я тому царівна, що люди не можуть жити без царства, еге?

      Матінка зітхала:

      – Я навіть не уявляю, як я жила, коли ще не була царицею…

      – А ким ти була, коли не була царицею? – доскіпувалась дочка.

      – Дурепою була. Якоюсь служницею, коли відразу ж треба було ставати царицею… А я… прислужувала іншим. Добре, що потім спохопилась і стала тим, ким мені й належить бути – царицею.

      Єлизавета хотіла було зауважити (чи поправити матір): царицею вона стала тільки тому, що нею захопився цар Петро I та зробив її царицею, але стрималась. Матінка, коли було не по її, спалахувала, як суха солома, і в гніві ніколи не знала спину.

      Стримувалася лише при цареві, при всіх інших – буянила, доводячи, що ніяка вона не селянка і не служниця, а – з діда-прадіда цариця. Про це дізнався цар Петро і взяв її за жону. Бо коли б вона була простою служницею, родом селянкою, то хіба би цар на ній женився?

      А він женився. От і виходить, що вона з діда-прадіда цариця. А тому й ти в мене царівна. Пам’ятай про це і шануй свою неньку рідненьку,