Титан. Теодор Драйзер

Джадсона Ван-Сайкла й інших у таємній змові. Майже одночасно «Західна» та «Південна» компанії зі свого боку також звернулися до суду. І ті, й інші вказували, що за новими підприємствами стоїть Ковпервуд, котрий має намір примусити старі компанії відкупитися від нього. Газети не забарилися опублікувати історію, що сталася з Френком у Філадельфії, правда, не в усіх подробицях, а лише те, що він сам незадовго до того вважав за потрібне їм повідомити.

      «Таємна змова» і «підкуп» – слова неблагозвучні, проте звинувачення, сфабриковані адвокатом конкурента, ще зовсім нічого не доводять. Але в’язниця, банкрутство, розлучення, скандал, нехай навіть газети згадували про все це лише побіжно та дуже обережно, збурили загальний інтерес і привернули увагу до Ковпервуда та його дружини. Френка попросили дати інтерв’ю, і він заявив, що не є пайовиком нових компаній, а всього лише їхнім фінансовим агентом, і що висунуті проти нього звинувачення – чистісінької води вигадка, звичайний юридичний виверт, з метою якомога більше заплутати справи. Він навіть погрожував подати в суд за наклеп. Судові позови ні до чого не призвели (Ковпервуд умів ховати кінці у воду), проте звинувачення все ж були йому пред’явлені, і Френк став відомим, як спритний, верткий махляр із доволі сумнівним минулим.

      – Про Ковпервуда починають писати в газетах, – сказав якось Енсон Меррил дружині за сніданком. На столі перед ним лежав номер «Таймс», і він зиркнув на заголовок, розміщений за тодішньою модою пірамідою, що проголошував: «Чиказькі громадяни звинувачуються в таємній змові. В окружний суд подали скаргу на Френка Алджернона Ковпервуда, Джадсона Ван-Сайкла, Генрі де Сото Сіппенза й інших». Далі йшли подробиці. – А я думав, що він – звичайний маклер.

      – Я знаю про них лише те, що мені розповідала Белла Сімс, – підтримала розмову дружина. – А що про нього пишуть?

      Енсон Меррил простягнув їй часопис.

      – Мені завжди здавалося, що вони – вискочки, – проголосила пані Меррил. – Ніколи її не бачила, але кажуть, що вона – зовсім нестерпна.

      – Цей філадельфієць непогано починає, – посміхнувся Меррил. – Я бачив його в клубі. Він справляє враження людини дуже розумної. Йому пальця в рот не клади.

      Точно так само і пан Норман Шрайхарт, котрий неодноразово помічав Ковпервуда в залах клубів «Келюмет» та «Юніон-ліґ», але дотепер ніскілечки ним не цікавився, раптом почав рознюхувати, що це за цабе. Височенного зросту, сильний, здоровий, як бик, і надзвичайно енергійний, він був прямою протилежністю зніженому Меррилові. Коли часописи стали згадувати Ковпервуда, Шрайхарт, зустрівши якось у клубі Едісона, підсів до нього на велику шкіряну канапу.

      – Хто такий цей Ковпервуд, про котрого зараз стільки пишуть у газетах? – запитав він банкіра. – Ви ж усіх знаєте, Едісоне, і, пригадую, навіть якось знайомили мене з ним.

      – Авжеж, як же, – весело відповідав Едісон, котрий, незважаючи на нападки, що сипалися на Френка, був