Зоряні миті людства. Новели (збірник). Стефан Цвейг

важке і велике. Слуга підскочив і притьмом вибіг сходами до кабінету.

      Стілець, на якому сидів господар під час праці, стояв пустий, у кімнаті нікого не було, і слуга вже хотів бігти до спальні, як раптом побачив, що Гендель лежить без руху на підлозі з широко розплющеними очима, і аж тепер, коли слуга перелякано заціпенів, він почув глухий важкий хрип. Дебелий чоловік лежав горілиць і стогнав, чи, радше, щось стогнало в ньому короткими, щоразу тихішими поштовхами.

      Він умирає, подумав переляканий слуга, і швиденько нахилився допомогти напівпритомному. Спробував підвести його, підтягти до дивана, але велетенське тіло було надто важким, годі поворушити. Тоді зірвав йому з шиї краватку, що душила шию, і хрип нараз припинився.

      А тут уже знизу піднявся й Кристоф Шмідт, учень і помічник господаря, він прийшов скопіювати кілька арій, і його теж налякало глухе падіння. Удвох вони підняли важкого чоловіка – його руки мляво впали вниз, немов у небіжчика – і вклали в ліжко, поклавши голову на подушку. «Роздягни його, – розпорядився Шмідт, – а я збігаю по лікаря. І скроплюй його водою, аж поки прокинеться».

      Кристоф Шмідт побіг без сюртука, бо не хотів гаятись, по Брук-стрит у бік Бонд-стрит, махаючи всім екіпажам, які статечним клусом проїздили повз, не звертаючи уваги на огрядного чоловіка в сорочці, що важко сапав. Нарешті один зупинився, кучер лорда Шендоса впізнав Шмідта, що забув про всякий етикет, і розчахнув дверцята. «Гендель помирає! – гукнув він герцогу, знаючи його як великого любителя музики і найкращого мецената свого улюбленого вчителя. – Треба до лікаря!» Герцог одразу запросив його до карети, коні шарпнулися від удару батога, і отак вони добулися до лікаря Дженкінса в кімнаті на Фліт-стрит, де він якраз ревно клопотався аналізом сечі. Лікар на своїй легенькій бідці мерщій поїхав зі Шмідтом на Брук-стрит. «Це, мабуть, тому, що він дуже розгнівався, – розпачливо нарікав учень, поки котилася бідка, – вони замучили його до смерті, оті кляті співаки і кастрати, писаки й критикани, вся та мерзенна шушваль. Він написав цього року аж чотири опери, щоб урятувати театр, а решта заховалися за жінками і двором, надто вже італієць доводив їх усіх до нестями, отой клятий кастрат, та солодкава мавпа-ревун. Ох, що вони заподіяли нашому доброму Генделю! Він віддав усі свої заощадження, десять тисяч фунтів, а тепер вони дошкуляють йому борговими розписками і зацькували до смерті. Ніхто ніколи ще не творив такої краси, ніхто не був такий самовідданий, але зламався і велетень. Ох, що за чоловік, який геній!» Доктор Дженкінс, мовчазний і незворушний, слухав. Перше ніж зайти в дім, він ще раз затягся димом і вибив попіл із люльки:

      – Скільки йому років?

      – П’ятдесят два, – відповів Шмідт.

      – Поганий вік. Він працював, як віл. Але й здоровий, як віл. Що ж, побачимо, що тут можна вдіяти.

      Слуга тримав миску. Кристоф Шмідт підняв Генделю руку, лікар розрізав вену. Порснула цівка крові, яскраво-червоної, гарячої крові, й наступної миті з побілілих вуст злетіло полегшене