Магеллан. Амеріґо (збірник). Стефан Цвейг

ніж отой прийшлий генуезець. Відвагою, рішучістю і досвідом Магеллан, можливо, навіть перевершує свого знаменитішого попередника. Очевидців тієї вирішальної хвилини не було, проте, читаючи схожі між собою хроніки того часу, крізь віки бачимо все, що відбувалося у тронній залі: накульгуючи на одну ногу, Магеллан підходить до короля і, вклоняючись, вручає йому документи, які неспростовно засвідчують несправедливість обвинувачення, що звели на нього. Тоді він викладає своє перше прохання: зважаючи на повторне поранення, яке позбавило його боєздатності, він клопоче перед королем про підвищення свого moradia – місячного утримання – на півкрусадо (на теперішні гроші близько одного англійського шиллінга). До смішного мізерна сума, яку він править, і, здавалося б, не личить гордому, непохитному, честолюбному воїну преклоняти коліна заради такої дещиці. Але Магеллан клопоче зовсім не задля срібняка вартістю у півкрусадо, а задля суспільного становища, своєї честі. Адже розмір moradia, пенсії, при цьому королівському дворі, де кожен силкується відштовхнути ліктями іншого, символічно визначає той щабель у табелі про ранги, на якому стоїть дворянин, що її одержує. Тридцятип’ятилітній ветеран індійської та марокканської воєн, Магеллан не бажає стояти нижче тих безвусих молодиків, що подають королю страви чи відчиняють йому дверцята карети. Гордовитий, він ніколи не намагався пропхатися наперед, але ця ж таки гордовитість не дозволяє йому підкорятися людям молодшим і менш заслуженим. Він не дасть цінити себе нижче, ніж він сам цінить себе і свої діяння.

      Але король Маноел з-під насуплених брів гнівно поглядає на нетерплячого прохача. Йому, найбагатшому монарху, жалюгідна срібна монета тим паче нічого не важить. Його просто дратує поведінка цього чоловіка, котрий, замість того щоб смиренно просити, настійливо вимагає і, ніяк не бажаючи зачекати, поки він, король, милостиво зволить збільшити йому утримання, вперто, рішуче, ніби має на те повне право, наполягає на підвищенні чину. Що ж, доведеться провчити цього твердолобого молодика! Нехай знає, як треба просити й чекати! Підбурюваний недобрим порадником – досадою, король Маноел, на прозвання el fortunado – щасливий, відхиляє клопотання Магеллана про підвищення пенсії, не підозрюючи, скільки тисяч золотих дукатів він згодом ладен буде заплатити за якогось там заощадженого ним півкрусадо.

      Власне, Магеллан мав би тепер відкланятися, оскільки захмарене чоло короля не обіцяє йому ані найменшого проблиску королівської ласки. Але замість того, щоб, низько вклонившись, вийти із зали, гордовитий Магеллан продовжує незворушно стояти перед монархом і викладає йому своє друге, а точніше основне прохання. Він питає, чи не знайдеться, бува, на королівській службі якесь місце для нього, яке-небудь гідне місце; він почувається ще надто молодим, повним сил, щоб до кінця життя отримувати милостиню. Адже на той час із гаваней Португалії щомісяця, навіть щотижня вирушають кораблі до берегів Індії, Африки, Бразилії; було б цілком природно доручити