Фінансист. Теодор Драйзер

не щодня, і не щодня вдавалися угоди з бакалійником. Але Френк уже замолоду вмів призбирувати капіталець. Він оформлював передплату на журнал для юнацтва, працював агентом з розповсюдження ковзанів нового зразка, а раз навіть спокусив навколишніх хлопчаків об’єднатися і закупити собі до літа партію солом’яних капелюхів за оптовою ціною. Про те, щоб назбирати грошенят ощадливістю, Френк і не думав. Він мало не з дитинства перейнявся переконанням, що куди приємніше витрачати гроші не рахуючи, і вірив, що цієї можливості він так чи інакше доб’ється.

      У цьому ж році, якщо не раніше, в ньому вже пробудився інтерес до дівчаток. Його погляд незмінно зупинявся на найвродливішій. А оскільки він сам був гарний і привабливий, то йому неважко було зацікавити вподобану дівчинку. Дванадцятирічна Пейшенс Барлоу, що жила по сусідству, була першою, на яку він задивився, та й сама вона задивилася на нього.

      Природа наділила її блискучими чорними оченятами і чорним волоссям, яке вона заплітала в дві тугі коси. Витончені ніжки з тонкими щиколотками легко несли її чарівну фігурку. Батьки дівчинки були квакерами, і на її голові завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неї, однак, був дуже жвавий, і цей сміливий самовпевнений хлопчик їй подобався. Одного разу (після того, як вони не раз уже обмінялися швидкими поглядами) він зупинив її – дівчинка йшла в той же бік – і з посмішкою, рішуче, як завжди, запитав:

      – Ви, здається, мешкаєте на нашій вулиці? Правда?

      – Так, – відповіла вона, трохи зашарівшись і погойдуючи сумкою з книжками, – в будинку сто сорок один.

      – Я знаю цей будинок, – сказав він. – Бачив, як ви туди заходили. Ви, здається, вчитеся в одній школі з моєю сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?

      Він чув, як хтось із його товаришів назвав її ім’я.

      – Справді, – підтвердила вона. – А звідки ви знаєте?

      – Чув, – посміхнувся Френк. – Я вас часто бачу. Хочете лакриці?

      Він покопирсався в кишені і витягнув кілька паличок свіжої лакриці (дуже поширених у ті часи ласощів).

      Пейшенс чемно подякувала і взяла одну.

      – Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишені. Днями у мене були тягучки.

      – Та ні, смачно, – відгукнулася вона, посмоктуючи кінчик палички.

      – А ви ж знаєте мою сестру, Анну Ковпервуд? – запитав Френк, повертаючись до початої розмови і мимохідь представляючись своїй сусідці. – Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомі?

      – Я її знаю. Ми зустрічаємося, коли йдемо зі школи.

      – Я живу он там, праворуч, – Френк показав їй на будинок, до якого вони підходили, ніби дівчинка і без того не знала, де він живе. – Сподіваюся, ми тепер часто будемо бачитися?

      – А ви знайомі із Рут Меррієм? – запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.

      – Ні, а чому ви питаєте?

      – У неї у вівторок вечірка, – ніби мимохіть зауважила дівчинка.

      – А де вона мешкає?

      – У будинку двадцять вісім.

      – Я був би не проти зайти