Фінансист. Теодор Драйзер

сталося. Біля вітрини стояла зграйка людей. Омар забився у кут, перед ним лежало перерізане навпіл, майже вже з’їдене тіло каракатиці.

      – Дорвався нарешті! – промовив хтось поруч. – Я тут давно стою: з годину тому омар раптом як кинеться і як схопить її! А бідолаха вже геть виснажилась, у неї забракло спритності. Вона була метнулася від нього, але омар вже давно підстерігав найменший її порух і ось сьогодні, нарешті, її уколошкав.

      Френк дивився широко розплющеними очима. Яка прикрість, що він упустив цю мить! На секунду в ньому ворухнувся жаль до бідолашної каракатиці. Потім він перевів погляд на переможця.

      «Так воно і мало, зрештою, статися, – подумки виснував він. – Каракатиці не вистачало спритності». Він спробував обміркувати те, що сталося. «Каракатиця не могла вбити омара, – у неї для цього не було жодної зброї. Омар натомість міг убити каракатицю, – він прекрасно озброєний. Каракатиці нічим було харчуватися, а перед омаром була здобич – каракатиця. До чого це повинно було призвести? Чи існував інший варіант? Ні, вона була приречена», – міркував він, підходячи до будинку.

      Цей випадок врізався Френкові в пам’ять надовго. Певною мірою він давав відповідь на загадку, що давно мучила його: як улаштоване життя? Ось так усе живе й існує – одне за рахунок іншого. Омари пожирають каракатиць та інших істот. А хто споживає омарів? Зрозуміло, людина. Ну так, ось вона, розгадка! Ну, а хто пожирає людину? – тут же запитав він себе. Невже інші люди? Ні, дикі звірі. А ще – індіанці і людожери. Окрім того, безліч людей гине в морі і від нещасних випадків. Він не був упевнений в тому, що певні люди, скажімо, живуть за рахунок інших, але вони вбивають одне одного – це він знав. Взяти хоча б війни, вуличні бійки, погроми. Погром Френк бачив якось на власні очі. Він повертався зі школи, аж тут натовп напав на редакцію газети «Паблік леджер». Батько пояснив йому, що спричинило це. Пристрасті розгорілися через рабів. Так, звичайно! Одні люди живуть за рахунок інших. Раби – вони ж теж люди. Через це й панувало в ті часи таке збудження. Білі люди вбивали інших людей – чорношкірих.

      Френк повернувся додому, неабияк задоволений зробленими висновками.

      – Мамо! – крикнув він, щойно переступивши поріг. – Нарешті він її вбив!

      – Хто? Кого? – здивовано запитала матір. – Іди мити руки.

      – Таж омар, про якого я вам із татом розповідав! Зжер таки каракатицю!

      – Шкода… Але що ж тут цікавого? Та мий руки хутчіш!

      – Ого, таку штуку нечасто доводиться бачити! Я, наприклад, бачив це уперше.

      Він вийшов у двір, де була водопровідна колонка і поруч із нею – вкопаний в землю столик, на якому стояло відро з водою і блискуча бляшана мийниця. Френк вимив обличчя і руки.

      – Тату, – звернувся він до батька після вечері, – пам’ятаєш, я тобі розповідав про каракатицю?

      – То й що?

      – Ну так от – її вже немає! Омар її зжер.

      – Он як… – недбало кинув батько, продовжуючи читати газету.

      Але