Страта. Марина и Сергей Дяченко

Хміль, вам краще зізнатися відразу. Для користі справи – для мене і для вас.

      – Я не винна… – сказала вона через силу.

      – Ви можете пояснити, де були три дні тому? Місяць? Півроку?

      Ірена мовчала.

      Ще вчора… Ні, ще три години – три ЗОВНІШНІ години тому – вона вийшла з будинку… Зі справжнього свого будинку… Замкнула ворота… Її проводжав Сенсей – нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя…

      Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася…

      Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися – ніби іржава карусель.

      – Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе – скоріше ускладнить… Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?

      – Я не винна… – сказала Ірена, і голос її затремтів.

      Слідчий подався наперед – імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.

      – А як ви поясните всі ці знахідки – у вашому будинку й у вашій машині?

      – Я не винна… Це хтось інший…

      – Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?

      – Так…

      – Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?

      Вона розуміла.

      Вона розглядала власні долоні, але перед очима у неї стояли дві позначки на пагорбі – два прутики, ніби саморобні футбольні «ворота…»

      Цікаво, якщо там корова пройде, – пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні… Канал працює тільки на неї, на Ірену, – саме так улаштував цей світ пан моделятор – довільно чи мимоволі…

      – Я не винна, – сказала вона, не підводячи очей. – Моє алібі… може підтвердити пан Анджей Кромар.

* * *

      Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.

      І набрала номер Анджея.

      Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять…

      – Ще один, я не додзвонилася! – в розпачі повідомила вона слідчому.

      Той насупився:

      – Спробуйте ще… протягом хвилини.

      Вона дивилася на телефон, перебираючи в думці всі відомі їй номери; час минав.

      Вона набрала номер довготелесого професора східної літератури – зайнято. Короткі гудки…

      Що за трагічний балаган…

      Вона набрала телефон Карательки – і чомусь відразу заспокоїлася. Те, що відбувається всередині моделі, – не більше, ніж гра, в реальному житті вона нізащо не додумалася б до такого незвичного ходу…

      – Це пані Хміль, – повідомила вона у відповідь на байдуже «Алло». – Я дзвоню з поліції… мене підозрюють у тому, що я… маніячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я…

      Вона затнулась. І мовчала секунд десять – аж поки Карателька без єдиного слова не поклала слухавку на важіль.

* * *

      На щастя, у камері вона була сама. Їй вистачало часу для роздумів; вона лежала на жорсткому тапчані, натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру.

      Анджей змоделював усе це… з метою, яка відома самому Анджею. Ще, можливо, панові Петеру, але Ірені чомусь