Страта. Марина и Сергей Дяченко

питання фінансування правоохоронних структур… нові джерела поповнення міської скарбниці… затверджений законопроект, згідно з яким буде налагоджено цільове переміщення засуджених – підприємствам і організаціям для відповідних цілей, у тому числі… розширені мотиваційні списки для передачі засуджених до смертної кари у користування громадянам з гемоглобіновою залежністю… за умови дотримання… розгляду в кожному окремому випадку».

      Ірена відклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегії, прочитала адресу редакції та друкарні, якісь технічні дані…

      Якщо модель носить на собі відбиток особистості моделятора, то що ж тоді трапилося з Анджеєм в останні перед експериментом місяці?…

      Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемніє. Моделятор не з’явився, її місія на межі провалу, і все дужче болить голова…

      Задзявкав у дворі Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…

      До речі, невже змінений характер песика – теж відбиток неясних бажань її колишнього чоловіка?

      Посеред двору сусідський Валько намагався відібрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопів; секунда – і палиця полетіла далеко в кущі, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишній (чи майбутній?) вовкодав…

      Побачивши Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.

      – Валько… – сказала вона якомога спокійніше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуєте?

      Хлопець кивнув.

      – А ти не міг би… принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся…

      Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.

      – Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?

      Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться – але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.

      Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки…

      – Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. – А скажи – ти в школу ходиш?

      Валько кивнув.

      – А Сенсея, коли мене не було, хто годував?

      Валько соромливо всміхнувся.

      – Ти?

      Кивок.

      – А хто в моєму будинку був, – ти не бачив? Тітка? Чи дядько?

      Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.

      «І ти житимеш у цьому ненормальному світі? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»

      Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.

      – Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… із собакою пограєшся… чаєм пригощу…

      Валько кивнув, не підводячи очей.

      – Ну, біжи…

      Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у