До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

думав про той примарний трансфер. І прийшов до висновку, що треба діяти з самого початку, себто піти в кабінет персоналу.

      – Коли ти заспокоюєшся, – говорив він сплячому товаришу, – мене це навіть дивує. Але я не впевнений, що ти будеш розсудливим…

      Йому нічого не залишалося, як знову прив’язати Едуарда до ліжка.

      Покинувши палату й оглядаючись, він уздовж стіни кинувся бігти в розвідку, щоб якомога менше часу бути відсутнім.

      – Оце так заявочка! – сказав капрал.

      Його звали Гросжан. Кабінет персоналу був маленькою кімнаткою з крихітним віконцем. Тут було повно шаф, які ламалися під вагою тек на зав’язках. А за одним із двох столів, потопаючи в документах, списках, звітах, сидів пригнічений капрал Гросжан.

      Він відкрив грубезну реєстрову книгу, вказівним пальцем, жовтим від тютюну, пройшовся по списку і пробурчав:

      – Скільки поранених у нас тут – можеш собі уявити?…

      – Можу.

      – Що можеш?

      – Можу уявити.

      Гросжан підвів голову від своєї книги і прискіпливо на нього подивився.

      Альберт подумав, що бовкнув зайве, і як тепер виправдатись? Але Гросжан знову потонув у своїх паперах.

      – Чорт, я його знаю… Перікур?

      – Точно, – сказав Альберт.

      – Та знаю, що точно, але де він, той клятий…

      Раптом він вигукнув:

      – Є!

      Щойно він здобув перемогу – це відразу було видно.

      – Едуард Перікур! Я чув про нього! От! Я його знав!

      Він розвернув книгу до Альберта, підкреслюючи товстим пальцем рядок унизу сторінки. Йому хотілося довести, що він таки має рацію.

      – І що? – спитав Альберт.

      – Ну от, твій малий є в реєстрі.

      Він зробив натиск на слові «реєстр». У його вустах це звучало як вердикт.

      – Те, що я тобі й казав! Я знав, я все пам’ятаю, чорти б усе це взяли…

      – І що?

      Капрал заплющив очі від задоволення і відкрив їх знову.

      – Він тут зареєстрований, – постукуючи пальцем по книзі, казав він, – значить, має бути і направлення на транспортування.

      – А куди воно йде, те направлення?

      – У відділ логістики. А вже вони вирішують там із машинами…

      Альбертові тепер треба було навідатись у відділ перевезень. Він уже був там двічі. Але не було там ні реєстраційної картки, ні направлення, жодного документа, який би стосувався Едуарда, – це вже було дивним. Він подивився на годинник. Решту він зробить потім, треба повернутися до Едуарда, напоїти його (йому ж треба багато пити, так казав лікар). Він розвернувся, але щось його зупинило. Чорт, лайнувся він. А може…

      – Ти відносиш направлення логістикам?

      – Так, – ствердив Гросжан. – Або хтось за ними приходить – по-різному буває.

      – А ті, що стосувалися Перікура, хто забирав, не пам’ятаєш?

      (Але відповідь йому вже була відома.)

      – Так, звичайно. Якийсь лейтенант, не знаю, як його звати…

      – Такий