До побачення там, нагорі. П'єр Леметр

чотирьох роках війни такий час настав.)

      На самоті він часто думав про Сесіль. Вона якось віддалилась. Інтенсивність недавніх подій перенесла Альберта в інше життя. Але ніяке життя для нього не мало сенсу без Сесіль, він повсякчас повертався до неї в своїх спогадах. Або роздивлявся на фото кожну дорогу для нього рисочку – повіки, ніс, губи, підборіддя, отой неповторний ротик – як вона без нього може існувати? Її в нього точно відберуть. Якось хтось прийде і вкраде її. А може, вона піде й сама. Бо зрозуміє, що Альберт не є зрештою чимось особливим. А от дівчина з такою вродою… І ці думки вбивали. Він тоді переживав дуже тяжкі години. І все через свою невдатність. Тоді він виймав аркуш паперу та пробував написати їй листа. Може, все розповісти? Але вона, мабуть, хоче єдиного: щоб ця війна нарешті закінчилася, і щоб про неї перестали навіть говорити.

      Коли він думав про те, що напише Сесіль або своїй матері (спочатку, звичайно, Сесіль, а потім, якщо буде час, – матері), коли він не виконував обов’язків медбрата, Альберт знову поринав у тяжкі спогади.

      Наприклад, згадував кінську голову, поруч з якою був у завалі. Дивно, що згодом вона перестала здаватися йому такою страшною. Навіть нестерпний сморід він неї, який він востаннє вдихнув, щоб вижити, вже не здавався йому таким гидким та нудотним. Зловісна тінь Праделя, що височів над ним на краю вирви, поставала чіткою, як на фотографії. Натомість стиралися та розмивалися риси кінської голови (а він чомусь хотів зберегти їх). Попри всі його зусилля, ця картина зникала, викликаючи в Альберта тривожне почуття втрати. Час підсумків ще не настав, але вже прийшло розуміння, що багато чого не повернути. Всі ці чоловіки, що чотири роки скніли під пострілами, так і не зможуть в прямому значенні слова піднятися на повен зріст. Вони ходитимуть довіку зігнутими під цим невидимим тягарем на своїх плечах. Як і вони, Альберт відчував, що певних речей вже ніколи не повернеш, як не повернеш і спокою. Вже кілька місяців, з часу першого поранення при Соммі, відтоді, коли він, будучи санітаром, безкінечними ночами збирав на полі бою поранених і горбився, боячись випадкової кулі, і зараз, повернувшись з того світу, він майже постійно відчував безкінечну вібрацію моторошного страху, який у ньому поселився. То були й виснажливі наслідки завалу. Щось із ним сталося ще там, під землею. Його тіло ніби вибралося на поверхню, але частина його самого – полоненого та присипаного землею – залишилася заблокованою внизу. Це було видно по його тілу, із жестикуляції, читалось в його погляді. Тривожно висунувшись з кімнати, він прислухався до звуку кроків, завжди завбачливо просовував голову в двері перед тим, як їх відкрити, ходив, тримаючись ближче до стіни. Йому постійно здавалося, що хтось за ним стежить, він придивлявся до співрозмовників, готовий відразу ж утекти, якщо раптом щось підозріле… Його насторожений погляд постійно бігав. Біля Едуарда йому хотілося дивитися крізь вікно, бо атмосфера палати його пригнічувала. Він завжди був в очікуванні небезпеки, нікому і нічому не вірив. І знав, що відтепер так буде завжди. Тепер