Наближення. Переклади (збірник). Коллектив авторов

Подих – хай чудесен, хай на диво дивнословен.

      Кожне слово славне, славне аж до подвигу…

      Контрабасе, шепіт скрипки поклади мені болиголовом!

      Так. Інакше ж неможливо. Як же мені губи в губи,

      Як же мені сонце в сонце – тільки в словонебі відшукати.

      Щоб в мені чужі своїми запеклися люті згуби,

      Щоб в цикуту не стрибали з божевілля всі цикади.

      Так. Хай так. Чи тільки варіація

      Іншомовна, чи й твоя тонка сейсмічність

      Ходить у словах моїх, неначе в бранцях,

      І волає, і волає про катастрофічність

      Спроби слово в інше слово вбгати —

      Ой, кричить твоє й моє: ми ж близнюки, ми ж парні…

      Ні! Не буду більш переклад хижо ганити —

      Сам я з тої ж словобуцегарні.

      Сам спішу до Лорки! Навіжено сам я – до Неруди!

      Віддаюсь як проклятий твоєму ямбу і хорею…

      Але що це, що? О, як судомить нагло груди.

      А, це ти! Ну що ж – переклади мене…

      Стріляй мене – зорею…

      Сутра соняшника

      (За Алленом Гінзбергом)

      Я блукав берегом брудного консервного звалища, і всівся у великій тіні паровоза «Сазерн Пасіфік», і дивився на захід сонця понад коробками вгору по горах, і ридав.

      Джек Керуак сидів поряд зі мною на іржавій вигнутій балці, друг, і ми, сірі й смутенні, однаково гадали про власні душі в оточенні вузлуватого залізного коріння машин.

      Покрита нафтою ріка відбивала багряне небо, сонце сідало на останні піки над Фріско, в цих водах ні рибини, в горах – ані відлюдника, лише ми, червоноокі й сутулі, наче старі злидарі біля ріки, сиділи втомлені, з власними думами.

      – Подивися на Соняшник, – сказав мені Джек. На тлі сонця на вечірньому прузі стояла мертва тінь без кольору, велика, неначе людина, горюючи над мотлохом тирси старої. Я підвівся, зачарований, – це був мій перший Соняшник, пам’ять про Блейка, мої прозріння – Гарлем і Пекла Іст-Рівер, і мостом брязкіт сендвічів Джона Грізі, трупики дитячих візочків, чорні витерті шини, забуті, без візерунків, вірші на березі річки, горшки і кондоми, ножі – все сталеві, але не нержавіючі, – і лиш цей бруд липучий і леза гострих артифактів відходять в минуле:

      сірий Соняшник на тлі сонця на вечірньому прузі, потрісканий, смутний і запилюжений, і в очах його кіптява, і смог, і дим допотопних локомотивів; вінчик з бляклими пелюстками, зігнутими і щербатими, як поруйнована корона, велике лице, деінде насіння висипалось;

      скоро він стане беззубим ротом гарячого неба, і промені сонця погаснуть в його волоссі, немов павутина засохла;

      листки стримлять із стебла, наче руки, жести із кореня в тирсі, вапно із гілок опало, мертва муха у вусі.

      Несвята побита річ, мій Соняшнику, моя душе, як тоді я любив тебе!

      Цей бруд був не людським брудом, але брудом смерті і людських паровозів,

      вся запона пилюки на брудній шкірі залізниці, цей смог на щоці, ці повіки чорних злиднів, ця покрита сажею рука або фаллос, або протуберанець штучний – гірше, ніж бруд – промислової – сучасної – всієї цієї цивілізації, що заплямила твою божевільну золоту корону,

      і ці туманні думи про смерть, і запилені безлюбі очі, і кінці, і зів’яле коріння внизу, в домашній купі піску і тирси, ґумові долари, шкіра машини, нутрощі сухотного автомобіля, порожні консервні бляшанки з іржавими язиками набік – що мені ще розповісти? – імпотентський залишок сигари, задерті ноги тачок, молочні груди автомобіля, витерта сідниця крісла і сфінктер динамо – все це зіпріло й обсоталось як мумія навколо твого коріння, – і ти стоїш переді мною на заході сонця, і скільки величі в твоїх обрисах!

      О досконала краса Соняшника! Досконале щастя буття Соняшника! Ласкаве око природи, націлене на хіпповате реберце місяця, прокинулось, живе, збуджено п’ючи в тіні заходу золотий вітерець щомісячного сходу сонця!

      Скільки мух дзижчало навколо тебе, не помічаючи твого бруду, коли ти кляв небеса залізниці і свою уквітчану душу!

      Нужденна мертва квітко! Коли ти забула, що ти квітка?

      Коли ти, глипнувши на себе, вирішила, що ти безсилий і брудний старий локомотив, привид локомотива, привид і тінь колись всеможного дикого американського паровоза?

      Ти ніколи не був паровозом, Соняшнику, ти був Соняшником! А ти, паровозе, ти і є паровоз, не забувай!

      І взявши скелет Соняшника, я утвердив його поряд з собою, як скіпетр,

      і проповідь вирік для власної душі, і для Джека, і для всіх, хто волів би послухати:

      – Ми – не страшні, запилені, моторошні паровози, всі ми душею прекрасні золоті соняшники, ми обдаровані насінням, і наші голі волохаті золоті тіла на заході сонця перетворюються в божевільні тіні соняшників, за якими настирливо і натхненно спостерігають наші очі в тіні скаженого цвинтаря паровозів над брудною рікою при світлі заходу сонця