Вітіко. Адальберт Штіфтер

можна допустити, нехай підтвердить це, подавши знак: підведеться зі свого місця.

      Здик і далі стояв коло дзвона і дивився на збори.

      Єпископ Сильвестр підвівся і випростався. Підвелися абат із Кладрубів, абат із Бржевнова, абат із Вілемова, абат із Сазави, Оттон, старший священик Праги, Гуґо, старший священик Вишеграду, священик Даниїл та інші священики, старий Любомир, старий Вшебор, військовий проводир Сміл, Дівіш, старий жупан із сивим і білим, мов сніг, волоссям; військовий проводир Бен, а після нього ще багато інших чоловіків, Юрик, Бартоломеус, Божебор і знову багато інших чоловіків, зокрема й численні молодики в останніх рядах: Велислав і син Начерата, а також Каста, що в лісі коло Чинова мав на шапці смугасту соколину пір’їну. Зрештою більша частина зборів стояла коло своїх місць, і Здик, єпископ Оломоуцький, вигукнув:

      – Я закликаю всіх глянути навколо й пересвідчитись, що більша частина зборів погодилася з моєю пропозицією. Писар запише це на пергаменті.

      Після слів єпископа всі, хто підвівся, знову посідали на свої місця. А сам єпископ Здик обернувся до Вітіко і сказав:

      – Посланцю ясновельможного князя Собеслава! Ти допущений як слухач на наш з’їзд.

      Після цих слів єпископа юнакові Вітіко принесли в залу стілець. Здик знову пішов на своє місце.

      Вітіко шанобливо вклонився, пішов до стільця, який принесли йому, й сів.

      Після цього обговорення в роботі з’їзду настала довга перерва. Люди підводились, розмовляли, знайомились, заходили і виходили, ба навіть де-не-де вже випивали щось. Із задніх рядів до Вітіко підійшов Велислав, подав йому руку й запитав:

      – Ти ще пам’ятаєш мене?

      – Ти Велислав, – відповів Вітіко.

      – Так, – відповів Велислав, – можливо, ми дотримуємось протилежних думок, але сьогодні ти знову такий, як коло Чинова, і це тішить мене.

      – Не знаю, чи наші думки протилежні, – зауважив Вітіко, – бо я ніякої думки не маю, а тільки чекаю, що станеться.

      Підійшов до Вітіко й син Начерата. Він був одягнений у небесно-блакитний оксамит і знову мав білу пір’їну на чорній шапці, як і коло Чинова. Він сказав Вітіко:

      – Я ж казав тобі, що ми знову зустрінемось. А ти затятий, Вітіко, і не поступаєшся.

      – А ти поступаєшся?

      – Коли змушують обставини, це робить кожна людина, – мовив син Начерата.

      – Тільки для одних цей примус легший, ніж для інших, – зауважив Вітіко.

      Підійшов і Каста:

      – Вітаю, тебе, Вітіко!

      – Я вже не пам’ятаю тебе, – признався Вітіко.

      – Я Каста, – сказав чоловік, – я був коло Чинова в кавалькаді надто далеко позаду, щоб ти міг запам’ятати мене. А тобі сьогодні пощастило.

      – Тут тільки про діло йдеться, – мовив Вітіко.

      Після перепочинку знову тричі вдарили в дзвін, потім зачинили двері, розсілися на свої місця, запанувала тиша, Здик повільно вийшов наперед, обернувся обличчям до зборів, дививсь на них якусь мить, а потім заговорив:

      – Любі, поважні та вірні! Настала мить, коли ми маємо вирішувати велике питання про спокій і добробут нашої країни. Нехай благословення найвищого