Щоденник Іноземця. Владислав Вікторович Манжара

Сказала Добровлада.

      – 

      От і добре. Той шелест весь цей час породжував вовк. – Пояснив Семибор.

      По їхніх обличчях пробігла білизна. Вони миттю підійшли до гурту. Через кілька частей прийшов Къназь. Вѣдана натхненно розповіла йому що трапилось. Трохи подумавши він сказав, що має захистити своїх людей.

      – 

      Це вже не перший раз. Він може напасти на когось. Треба з ним щось зробити. Я зберу кількох добрих мисливців і вполює мого його, поки він далеко не пішов. – Къназь був налаштований рішуче.

      – 

      Ні. Къназе, давай не робити поспішних висновків. Поки що він нікого не зачепив…

      – 

      Це поки що. Вовки небезпечні тварини. Вони можуть перегризти горлянку не одному воїну в битві.

      – 

      Саме тому і варто почекати. Якщо він це може, то вже б напав. Натомість він ходить за нами.

      – 

      Тим більше! Він вишукує старих та немічних.

      – 

      Я так не думаю. Шелест постійно чуємо ми. Так, в нас тут діти, але і добрі воїни з мечами. Є групи які менш захищені. Треба почекати.

      – 

      Чого чекати? Доки він нападе.

      – 

      Він не нападе. Він сам, в великому лісі. Ми на своїх стоянках залишаємо недоїдки. Думаю він просто знайшов місце, де можна легко поїсти. До того ж, якщо зараз всіх підняти, то може початись паніка. Це не дуже добре скажеться на дусі народу.

      – 

      В твоїх словах є зерно істини. Добре. Почекаємо ще день. Якщо він не буде доставляти багато клопіт, то хай іде за нами хоч до самого півдня.

      Ми домовились не розповідати про побачене нікому. Хай вони сплять спокійно. Що зробили і ми. На добраніч.

      16 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:99

      Наступний день пройшов як за звичай. Затяжна дорога почала сказуватись на людях. В них падав настрій. Хтозна, скільки ще продовжуватиметься ця дорога. Не весело було, але йшли з надією в серці, і це допомагало всім.

      На сей раз ми стали табором біля річки. Зазвичай ми розтоплювали сніг, але річкова вода смачніша. Була моя черга йти за деревиною для багаття. Зазвичай ходили лише чоловіки. Незнайомий ліс, самі розумієте. Різна небезпека чатує в ньому. Сього дня ж Вѣдана зголосилась мені допомогти. Батько не хотів її відпускати, його можна зрозуміти, але вона зуміла його переконати. На її користь зіграло й те, що ми стали раніше звичайного. До заходу Сонця було вдосталь часу. Відійшовши від табору ми почали розмовляти.

      – 

      Ти так і не сказав як тебе звати. Ми вже звикли називати тебе сварожичем, але тебе ж раніше так не називали.

      – 

      Я не хочу щоб до мене звикали. Все одно Я тут лише гість. До речі, чому саме сварожич?

      – 

      Не знаю, ми так називаємо все, що прилітає з небес. А ти не збираєш ся тут залишатись?

      – 

      Ні. Навіть якщо Я не знайду способу вибратись звідси, по мене прийдуть. Хоча Я не хочу цього. Ризик надто великий. Надіюсь вони послухають голос мудрості, та зачекають з порятунком.

      – 

      А