Марія Антуанетта. Стефан Цвейг

з пущі, мала Марія Антуанетта в легкому одязі грається й гасає з меншими братами свого чоловіка; вона ще не може звикнути до нудної розважності, скрижанілої стриманості, якої там невідступно вимагають від дружини принца королівської крові. При всяких значних приключках вона вміє повестися бездоганно, бо й сама зросла в отакому ж не менш помпезному іспансько-габсбурзькому етикеті. Але в Гофбурзі та в Шенбрунні поводилися поважно тільки з урочистих нагод; мов святковий одяг, чіпляли на себе церемоніал і полегшено скидали, як тільки гайдуки зачинять за гостями двері. Тоді можна було відітхнути, стати невимушеним і товариським, дітям дозволяли бавитись і пустувати; про етикет у Шенбрунні хоч і дбають, але не слугують йому по-рабськи, немов божеству. Проте тут, на цьому манірному й застарілому дворі, живуть не для того, щоб жити, а щоб виставлятись, і чим вищий у когось щабель, тим більше приписів. Отож ради Бога святого ніяких довільних рухів, за всяку ціну не бути природним, бо це було б непоправною зневагою звичаїв. З ранку до вечора, з вечора до ранку самі лиш манери й манери, інакше одразу забурчить немилосердне збіговисько лакиз, що, власне, існують лише на те, щоб жити в цьому театрі і для цього театру.

      Цієї страхітливо поважної врочистості, версальських святощів церемоніалу Марія Антуанетта не могла зрозуміти ні дівчинкою, ні королевою; вона не збагнула тієї безмірної важливості, що тут приписують усі кожному кивкові й крокові, – і не збагне ніколи. Від природи свавільна, вперта, а над усе справедлива, вона ненавидить усяке самообмеження; правдива австрійка, вона хоче жити й ходити, а не страждати повсякчас від тієї нестерпної і нікчемної показності й поважності. Як удома вона тікала від осоружного їй навчання, так і тут рада кожній нагоді вимкнутись від своєї неласкавої придворної дами, пані де Ноай, глузливо називаючи її «пані Етикет». Це зарано й задорого продане політиками дитя несвідомо прагне єдиного, чого насамперед бракує серед пишноти її становища: кількох років справдешнього дитинства.

      Та дофінова дружина уже не може й не повинна далі бути дитям, усі згуртувались, щоб нагадувати їй про обов’язок не втрачати непохитної гідності. Крім чеснотливої старшої придворної дами, головний труд виховання припав трьом тіточкам, донькам Людовіка XV, трьом аж надто побожним пащекухам, що засиділись у дівках; їхню цноту не наважився б заперечити і найлихіший писок. Пані Аделаїда, пані Вікторія, пані Софія, ці три парки, поставилися до занедбаної чоловіком Марії Антуанетти нібито по-дружньому; затамувавши лють на ввесь світ, вони почали її втаємничувати в стратегію дріб’язкової придворної війни, бо ж їй слід опанувати мистецтво обмов і поговорів, засвоїти підступну озлобленість, хитрощі потаємних інтриг, навчитись пускати шпильки. Попервах ця нова наука тішить малу й недосвідчену Марію Антуанетту, вона невинно белькоче перчені кпини, але, загалом, її вроджена щирість повстає проти такої злостивості. Прикидатися, ховати ненависть чи прихильність Марія