Тінь вітру. Карлос Сафон

майже прозорою. Чіткі, наче змальовані рішучим пензлем риси обрамлювало чорне волосся, що сяяло, наче вологе каміння. Я подумав, що їй, либонь, років із двадцять щонайбільше, але було в ній щось таке, що прикликало химерну гадку, наче вона не мала віку взагалі. Здавалося, дівчина зупинилася у стані вічної молодості, як манекени у вітринах крамниць. Захопившись, я намагався був уловити ознаки пульсу на її лебединій шиї… і тут зрозумів, що Барсело не зводить з мене очей.

      – То ти скажеш мені, де знайшов книжку? – спитав він.

      – Я б сказав, але пообіцяв батькові, що збережу таємницю, – відповів я.

      – Зрозуміло. Семпере та його таємниці, – сказав Барсело. – Утім, я гадаю, що теж знаю це місце. Ти зірвав банк, синку. Це те, що називається знайти голку в копиці сіна. Можна мені подивитися?

      Я передав йому книжку, й Барсело взяв її з величезною обережністю.

      – Сподіваюся, ти її прочитав?

      – Так, пане.

      – Заздрю тобі: я завжди вважав, що найліпше читати Каракса, коли маєш іще юне серце й чисту душу. Чи ти знаєш, що це його останній роман?

      Я похитав головою.

      – А знаєш, скільки примірників цієї книжки на ринку, Даніелю?

      – Думаю, тисячі.

      – Жодного, – відказав Барсело. – Тільки твій. Решту спалили.

      – Спалили?!

      У відповідь Барсело тільки загадково посміхнувся, гортаючи сторінки книжки. Він торкавсь аркушів так делікатно, ніби вони були зроблені з рідкісного шовку. Дівчина в білому повільно повернулася; її вуста склалися в сором’язливу усмішку. Я нарешті зустрів її очі – і побачив білі, наче мармур, зіниці. Мені перехопило подих. Вона була сліпою.

      – Ти, напевно, не знайомий з моєю небогою Кларою? – спитав Барсело.

      Я лише похитав головою, не в змозі відвести погляду від жінки з обличчям порцелянової ляльки й з білими очима – найсумнішими очима, які я будь-коли бачив.

      – Правду кажучи, саме Клара знавець Хуліана Каракса, тому я її й привів, – промовив Барсело. – Якщо ви не заперечуєте, я піду до іншої кімнати, щоб ретельно оглянути цю книжку, доки ви познайомитесь. Гаразд?

      Я приголомшено подивився на нього. Цей негідник тільки поплескав мене по спині та пішов з кімнати, тримаючи книжку під пахвою.

      – А знаєш, ти справив на нього враження, – сказала Клара зі слабкою усмішкою.

      Її голос прозоро дзвенів, наче кришталь; я навіть побоювався, що її слова розіб’ються, якщо я щось відповім їй.

      – Дядько говорив, що пропонував тобі чималу суму за це видання Каракса, але ти відмовився, – додала Клара. – Ти заслужив на його повагу.

      – Як на мене, усе свідчить про протилежне, – зітхнув я.

      Я помітив, що коли Клара посміхається, вона ледь нахиляє голову вбік. Її пальці гралися з каблучкою, схожою на вінок із сапфірів.

      – Скільки тобі років? – запитала вона.

      – Майже одинадцять. А вам, панно Кларо?

      Клара засміялася з мого наївного нахабства.

      – Майже