Тінь вітру. Карлос Сафон

Читать онлайн.
Название Тінь вітру
Автор произведения Карлос Сафон
Жанр Ужасы и Мистика
Серия Цвинтар забутих книжок
Издательство Ужасы и Мистика
Год выпуска 2001
isbn 978-617-12-3889-3, 978-617-12-4042-1, 978-617-12-4040-7, 978-617-12-4041-4



Скачать книгу

почорнілих вуликів, що зливаються з темрявою кварталу Раваль.

      Старший син господині чекав на нас унизу.

      – Сподіваюся, ви не викликали поліції? – спитав батько.

      – Поки що ні, – відповіли йому.

      Ми побігли нагору. Пансіон розташовувався на другому поверсі; брудна спіраль сходів ледь видніла у брунатно-жовтому світлі голих лампочок, що кволо звисали з оголеного дроту. Пані Енкарна, господиня, вдова капрала з Ополчення, зустріла нас біля дверей; її постать огортав легкий блакитний халат, а голову прикрашала корона з папільйоток.

      – Послухайте, пане Семпере, це пристойний будинок. Охочих оселитися в мене більше, ніж я можу прийняти. І я не хочу вплутуватися в подібні речі, – дріботіла вона, проводячи нас крізь темний коридор, що тхнув нашатирем та вогкістю.

      – Розумію, – пробурмотів тато.

      Раптом ми почули крики. Кричав Фермін. Із кількох напіввідчинених дверей нишком визирали перекривлені чи то страхом, чи то надмірною цікавістю обличчя – обличчя з пансіону, зрощені на водянистому супі.

      – А ви, решта, спати, заради Бога! Це вам не вар’єте на Моліно! – сердито закричала пані Енкарна.

      Ми зупинилися біля дверей Фермінової кімнати. Батько обережно постукав суглобами пальців.

      – Ферміне, ти там? Це Семпере.

      Дике виття, здавалося, пронизало стіни; я здригнувся від відчуття остуди. Пані Енкарна, втративши статечну стриманість, схопилася за серце, сховане десь під масивними грудьми.

      Батько знов покликав.

      – Ферміне! Ну ж бо, відчини двері.

      Фермін знову завив, усім тілом кидаючись на стіни, потім змовк на мить, після чого почав щодуху горлати непристойності. Інші постояльці знову виглянули в коридор, бліді від жаху. Недивно – крики Ферміна, певно, чути було й в армійському штабі.

      Батько зітхнув.

      – Пані Енкарно, ключі від кімнати є?

      – Авжеж!

      – Будь ласка, дайте їх мені. А ти, Даніелю, біжи по лікаря Баро. Він мешкає неподалік, на Рієра Альта, 12.

      Пані Енкарна вагалася.

      – Послухайте, може, краще покликати священика? Мені здається, пана Ромеро де Торреса охопив диявол!

      – Ні. Лікар допоможе. Ну ж бо, Даніелю, біжи. А ви, будь ласка, дайте мені ключі.

      Лікар Баро, постійний відвідувач нашої книгарні, був неодружений, страждав на безсоння й усі ночі проводив, читаючи Золя та дивлячись об’ємні знімки молодих красунь у спокусливій білизні, щоб розвіяти нудьгу. Хоча він і називав себе лишень другорядним знахарем, діагностував він краще, ніж модні лікарі з практиками на вулиці Мунтанер. Більшість пацієнтів Баро становили старі повії з поблизьких вуличок та інші бідолахи, які не мали змоги добре платити за його послуги, але лікар до всіх ставився однаково. Я неодноразово чув, як він казав, що світ – горшкова піч Бога, а єдине бажання, яке залишилося в нього, лікаря Баро, – щоб футбольна команда Барселони раз і назавжди виграла чемпіонат