Легіон Хронос. Юрій Сорока

у аеропорт. Мама у чорному лайковому плащі й крислатій фетровій шляпі з візерунком у вигляді лілії, а батько в діловому костюмі, поверх якого було одягнуто кашемірове пальто нарозхрист. Навіть уві сні Дмитро здивувався. Батьки жодного разу не снилися йому після катастрофи. Та чи сон це? Дмитро, відчуваючи млявість і дивну апатію, не міг сказати напевне, чим є картина, яку йому довелось спостерігати. Тим часом мама присіла на канапу біля нього, а батько розташувався у кріслі навпроти.

      – Тобі не зимно? – запитала мати. Просто, ніби нічого й не відбулось.

      – Ні, – відповів Дмитро.

      – Жаль, немає ковдри, – спохмурніла мати.

      – Ну що ти, – задумливо сказав батько. – Він уже дорослий і сам зміг би про себе потурбуватись.

      – Так, зовсім дорослий, – мати посміхнулась сумною посмішкою.

      У Дмитра пересохло в горлі. Він хотів щось відповісти, але відчув, що не в змозі вимовити жодного слова. Лише дивився на батьків великими, здивованими очима.

      – Як тобі жилось цей час, Дмитрику? – запитала мама, ніжно погладивши його по голові. – З тобою так жорстоко вчинили…

      – Припини, – сказав батько. – Ти знаєш, це було необхідним.

      – Так. Але це не применшує жорстокість. Він був лише дитиною.

      – Врешті, все вийде на краще.

      – Так.

      Батько перевів погляд на Дмитра.

      – Не думай, я теж шкодую. Просто ми, чоловіки, повинні інколи приховувати свої емоції. І я хочу, щоб ти знав: ти поводив себе гідно.

      – Я завжди вірила у мого хлопчика, – зітхнула мама. – Він перетворився на гарного юнака, у якого так швидко закохуються дівчата…

      – У нас мало часу, – батько встав з крісла і відійшов до вікна. – Поспішай.

      – Так, – мати знітилась. – Як мало часу…

      – Це сон, мамо? – нарешті зміг витиснути з себе Дмитро.

      – Звичайно, сон, – сумно посміхнулась вона.

      – І ви неживі?!

      Мати востаннє погладила його по голові і встала.

      – Можливо, ми скоро зустрінемось, мій хлопчику. Можливо… Він не надто розумна людина.

      – Хто?

      – Острівецький. Відрядив нас, щоб ми допомогли тебе упіймати.

      – Він просто бовдур, – хмикнув батько. – Скоріше я дам відтяти собі руку.

      – Не бійся нічого, синку, – сказала мати. – Тобі допоможуть. Неодмінно допоможуть.

      Вона повільно відступила у темряву й зникла. Поступово почав розчинятись у непевному світлі ліхтарів за вікном і силует батька.

      – Вона кохає тебе, – сказав він. – І я теж. Але усім нам потрібно набратись терпіння. Тепер уже ближче, аніж будь-коли. Зараз він може контролювати нас, але так буде не завжди.

      – Що? Про що ти? – Дмитро вже не бачив батька і говорив у порожнечу.

      – Острівецький, це його робота. Знайди можливість евакуюватись в локацію Легіону, і ми осилимо усе поправити! – відповіла порожнеча, і за мить марення зникло.

      Дмитро прокинувся