Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

тицьнув пальцем у зображення тупомордого чудовиська на карті. – Тут продають, як товар з-за моря… А шовк, килими й шкури бебриків везуть назад у столицю. Так і торгують.

      – Шкури бебриків? – перепитала я машинально.

      – Контрабандою. Наша митниця не встигає перевірити всі трюми. Але, чесно кажучи, жителям Смильни однаково доводиться відстрілювати бебриків десятками – вони м’ясоїдні, псують посіви, крадуть худобу, а розмножуються зі страшною швидкістю, ділячись надвоє й натроє…

      Я уважніше придивилася до тупомордого чудовиська на малюнку. Його шкура була картата, як занавіски у нас на кухні.

      – І вони неїстівні, – сказав король, ніби вибачаючись.

      Дора, пацюк-прибиральниця, вибралася з-під завалу.

      З величезним зусиллям поставила на місце перевернену чорнильницю. Віничком, зв’язаним із трьох облізлих пір’їн, взялася мести стіл. Закружляла курява.

      – Отже, – запитала я тихо, – у цьому світі взагалі немає принців, крім Олександра, вашого сина?

      Оберон мовчав.

      – Значить, ви обіцяли принцесам принців, заздалегідь знаючи, що обіцянка нездійсненна?

      Дора ненароком зачепила зі столу великий шматок крейди. Гепнувшись на підлогу, крейда розлетілася на багато часточок. Дора кинула мітлу й схопилася лапами за голову.

      – Хіба я самогубець? – тихо промовив Оберон. – Надія була, і досить переконлива. Ось, наприклад, якби жителі островів виявилися не людожерами, а пристойними людьми, і влада у них не вигризалась зубами, а передавалася у спадок – наші принцеси давно були б одружені.

      Я пожвавішала:

      – Може, видати принцес заміж за людожерів?

      – Заманливо, – серйозно кивнув Оберон, – але обіцянка від цього не здійсниться.

      – А… взагалі-то принцеси можуть вибирати? Якщо ви приведете котрійсь із них принца, вона зобов’язана вийти за нього, навіть якщо він горбатий?

      – Якщо горбатий – можна відмовитися. Але якщо у нього прищ на носі, або він ревнивий чи сварливий – принцеса все одно повинна вийти за нього заміж, інакше відразу втратить звання сестри-охоронниці.

      – А якщо принц, приміром, удівець?

      – Не має значення. Принцеса зобов’язана за нього вийти.

      У голові у мене замелькали кольорові картинки. (Тоді вони навіть не здавалися мені страшними, навпаки: на секунду я повірила, що знайшла вихід. Це ж простіше простого…)

      На моїх устах заграла дурненька посмішка. Думки, що без дозволу залізли в мої мізки, були смішними й бридкими водночас. (Тільки б Оберон не здогадався, про що я подумала…)

      Та головне – надія є. Маленька, але є.

      – Ваша величносте, а якщо принцеси самі, з доброї волі, повернуть вам вашу обіцянку?

      Оберон уважно поглянув на мене. Зрозумів він чи ні, що за ідея у мене народилася?

      – Вони не повернуть, – сказав він нарешті. – Знаєш, як тільки навколо рознеслися чутки про сестер-охоронниць, до нас юрмами посунули різні претенденти. Але жодна з п’яти принцес не проміняла мрії про майбутнього