Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко

додому в такому вигляді…)

      А як же гарно починався день…

      Оберон вибрався на доріжку слідом за мною. Його очі більше не світилися – вони глибоко запали, сховалися під бровами, і тіні навколо скидалися на темні окуляри. Я раптом усвідомила: поки я пхинькала на лавочці в парку, у Королівстві минуло кілька діб!

      – Ліно, ти пробач мене…

      Я мовчала, опустивши голову.

      – Ти просто не розумієш, чого вимагаєш.

      – Ні, це ви не розумієте, що означає для Королівства – втратити вас…

      – Я-то розумію, – сказав він тихо. – Ти сама не знаєш, наскільки ти права.

      – Якщо розумієте – чому не шукаєте принців? Чому не дозволяєте Гарольду? Чому не дозволяєте мені?

      Ми повільно йшли пустельною доріжкою уздовж ставка. У воді віддзеркалювалися ліхтарі.

      – Ось телефон, – буденним голосом сказав Оберон.

      – Ну то й що?

      – Подзвони матері. Скажи, що прийдеш за півгодини.

      Мені захотілося плакати. Він був такий спокійний, байдужий… непробивний. Як бетонна стіна – хоч головою об неї…

      – А я не телефонуватиму. І не прийду за півгодини. І… йдіть собі!

      Він ухопив мене за ремінь рюкзака:

      – Зажди. Навіть якщо ти вирушиш зараз зі мною до Королівства і проживеш там не один рік, і боротимешся з ким завгодно за що завгодно – ти все одно будеш удома за півгодини… Розумієш?

      Розділ четвертий

      Анатомія обіцянки

      На королівському письмовому столі панувало безладдя. Громадилися папери й сувої, нерівними рядами стояли склянки й чашки, лежала велика чорнильниця, перевернута догори дном. Старий сірий пацюк з підв’язаним до спини хвостом меланхолійно промокав губкою чорнильну калюжку, що підсихала. Я роззявила рота.

      – Це Дора, прибиральниця… Не лякайся. Вона – своя людина.

      – Людина? Ви перетворили її на пацюка, щоб покарати?!

      – Ні, ну що ти! Вона завжди була пацюком. «Своя людина» – тобто їй можна довіряти.

      Оберон сів за стіл, ліктем відсунув убік папір. Полетіла вниз підставка для пір’їн у вигляді мага із посохом; Оберон піймав її на льоту. Поставив на край стільниці. Дора перехопила статуетку за талію й поволокла вглиб завалу, залишаючи за собою дрібні чорнильні сліди.

      Я оглянулася.

      Схоже, у королівському кабінеті кілька днів не прибирав ніхто, крім Дори. А пацюку було не до снаги розставити по місцях зсунуті лави, підняти перевернутий стілець, змінити шторку, обпалену знизу вогнем зі скинутого канделябра. (Моя мама, побачивши такий «порядок», утратила б свідомість.)

      Посеред кімнати стояла на трьох дерев’яних ногах уже знайома мені дошка, вкрита крейдяною пилюгою. На ній безліч разів щось писали – і недбало стирали, так що букви й креслення, накладаючись одне на одне, утворювали безглуздий візерунок.

      – Отже, Ліно, я готовий перед тобою відзвітувати, – Оберон витяг з-під купи паперів тугий сувій, розгорнув, і я побачила гарну географічну карту – чорний малюнок на жовтуватому папері. – Королівство розростається щодень. Окрім столиці, засновано десять великих